«Біжи, Тарантіно, милий. Рятуй себе, мені вже не допоможеш. Я так люблю тебе!», – прошепотів чоловік в темному лісі.
Він схопив її за край пальто. Аліса навіть крикнути не могла – раптом голос пропав. Та й людей особливо на вулиці не було. Десята година вечора. Це вона для чогось вирішила зрізати шлях і не викликала таксі. Вирішила прогулятися, ліс зимовий недалеко, краса, як у казці. Тільки раптом вітер піднявся зі снігом. І навіть дорогу не було видно. Підняла комір і тут зрозуміла – поруч хтось є!
Обернулася – величезна собака стояла і не кліпаючи, дивилася на неї.
Собак Аліса боялась. З дитинства. Коли сусідська вкусила її. З того часу обходила їх стороною. А коли траплялися поблизу, то сильно калатало серце, потіли долоні і всю її огортав огидний липкий страх. Але тоді були поруч люди. І було світло.
А зараз?
– Іди … Будь ласка. Я тобі нічого не зробила. Іди. Не чіпай мене. Матусю, – прошепотіла Аліса і закрила руками обличчя.
І беззвучно заплакала. Ноги не тримали і вона сіла в замет. Тут як раз дороги чистили і снігові купки були то там, то сям.
А прийшла до тями, коли щось тепле торкнулося щоки. Відкрила очі. Страшна собака облизувала її обличчя. Лагідно так. Потім відсунулася, повернулась і подала в пащі Алісі загублену рукавицю.
Зітхнула, немов людина. І знову легенько взяла її за край пальто, немов за собою.
Алісі як і раніше було погано тільки від одного виду собаки. Аж надто величезною і могутньою вона була. Правда, страх почав трохи відпускати. Тварина не нападала. Навпаки, поводилася дуже навіть пристойно.
– Чого треба тобі? Іди до господаря! Загубилася, чи що? Як можна взагалі таке загубити? Ти ж як машина! Здорова. Де у твоїх власників голова? Побачиш таку, так заїкою можна залишитися! – пробурчала Аліса.
Спробувала встати. Не вийшло. Тоді пес вхопив її за рукав і потягнув вгору. Тепер Аліса стояла на ногах. А він продовжував тягти її в сторону, в ліс.
– Гуляти хочеш? Запрошуєш з собою? Ні, дякую. Іди, грай! А мені йти треба! – вона спробувала зробити крок в сторону.
Але пес перегородив дорогу. І навіть начебто загарчав, знову потягнувши за пальто.
– Так що ж це таке! – безсило скрикнула Аліса.
І тут помітила дідуся. Він у великих валянках і з маленькою собачкою гуляв. Кликнула його. Потім подумала, що даремно. Поруч здоровий пес.
Дідок підбіг. Дивно, але здорова собака абсолютно не звернула уваги на маленьку. Як стояла собі спокійно, так і залишилася.
– Що вам, шановна? З собакою щось з вашою? – запитав дідусь, підбігаючи.
– Так вона не моя зовсім! Прив’язалася ось. Я вас і покликала, щоб разом піти. Хочу піти, а не дає. Тягне кудись. Грати, чи що? – сказала Аліса.
Дідок вручив їй в руки свою собачку, а сам підійшов до великого пса. Той вичікувально дивився на нього.
– Треба ж, який розумник! Прекрасно тебе господар виховав! Не небезпечний цей пес, не бійтеся. Порода так, дуже серйозна. Але з розумним господарем … Ви, шановна, не бійтеся, він видресируваний на відмінно. Бачите, собака дуже спокійна, на людей і своїх побратимів не кидається, добра. Це, до речі, хлопчик. Як же тебе звати, друже? І що ти тут робиш? Замерз ж! Трясе геть усього, – сказав дідусь.
А пес, легенько взявши на цей раз його за рукав, відпустив відразу і почав бігати, гавкати і показувати в сторону лісу.
– Слухайте, та він нас кличе з собою! Він просить, щоб ми з ним пішли! Це я вам як ветеринар кажу! Скільки років з ними свого часу працював! – сплеснув руками дідок.
– Куди … Кличе? Навіщо? Гуляти, чи що? – запитала здивовано Аліса.
– Не думаю. Ми повинні піти! – і дід пішов за псом крізь замети.
– Так що ж це. Куди ви? А собака ваша? Ох ти, Господи! Та зачекайте же ви, я теж іду! – Аліса кинулася слідом.
У лісі було дуже темно. Але вона включила ліхтарик на телефоні.
Ротвейлер йшов не поспішаючи, хоча було видно, як йому хочеться побігти. Але він все озирався, наче боявся, що ці двоє повернуть назад. А Аліса і старий ветеринар йшли гуськом по стежці.
– Де він? Посвіти, дочка! Загубили, чи що? – стурбовано прошепотів дідусь.
І тут вони почули надривний гавкіт. Кинулися по снігу. Трохи недалеко від стежки лежав чоловік. Аліса помацала пульс – є! Стягнула рукавицю, тремтячими руками почала набирати номер.
– Владик! Терміново приїжджайте! Так, де шматочок лісу, неподалік від магазину, я вийду вас зустрічати. Зараз огляну його ще. Схоже на приступ! – промовила вона.
– Я медсестра! – пояснила вона своєму супутнику.
Незабаром чоловіка на носилках заносили в машину. Раптом він відкрив очі. Слова давалися важко:
– Будь ласка … Паспорт і ключі в кишені. Тарантіно … Моя собака. Не кидайте. Будь ласка. Йому не можна до притулку, він не переживе зради вдруге. У мене нікого більше немає тут. Догляньте. Я заплачу, будь ласка!
– Придивимося! Не хвилюйтеся! Одужуйте! – бадьоро відрапортував дідок.
Швидка виїхала. Пес сидів поруч з людьми. Опустивши велику голову. І ледь тріпотів. Аліса несміливо провела рукою. Він підняв на неї очі. Нещасні, повні сліз. Треба ж, а вона й не знала, що собаки вміють плакати.
– Ну що, доню. Доведеться тобі про нього подбати. Що робити? Я б до себе взяв. Так у мене геть крім Шурка ще дві бідолашки – собака та кішка, теж на вулиці підібрав, замерзали, голодували, бідні. Я підкажу, що й до чого. Не переживай. Повідець ми знайшли в лісі. Мабуть, господареві погано коли стало, він пса ось і відстебнув. Вже добру справу треба до кінця доводити. Як би нам його тільки з собою відвести! Він же бачив, що його відвезли. Не піде ще, – почухав голову ветеринар.
Але пес безмовно пішов слідом. Поруч, крок в крок. Він немов виконав свій обов’язок, зрозумів, що рідна людина в безпеці. І тепер йому треба просто чекати.
В незнайому квартиру увійшли всі разом. Жадібно випивши води, собака стрибнула в крісло і відразу заснула. Аліса, отримавши ряд порад, розпрощалася з Василем Вікторовичем, так звали дідуся і вирішила залишитися тут.
Дивно це було. Чужий будинок. Чужа собака. Сказав би їй хто, що вплутається в подібну історію, не повірила б. Несміливо пройшла по кімнатах. Гарний ремонт, але чоловічий мінімалізм. Ніде не було видно жіночих речей. Тільки великий портрет літньої пари. У жінки були очі того чоловіка, господаря Тарантіно. Батьки, значить.
Так Аліса і заснула. А прокинулася від того, що хтось знову лизав щоки і ніс. Пес стрибав поруч, показуючи на двері.
– Гуляти хочеш? Ну підемо. Заодно до мене сходимо, речі заберемо. Поки з тобою поживу. Тільки ти не тягни мене. Дуже здоровий, не втримаю ще! – попросила Аліса.
Пес чинно йшов поруч. Аліса жила з мамою. Вона її попередила вчора, що ночувати не прийде. І тепер жінка похилого віку круглими очима від здивування дивилася на дочку, яка стояла в отворі з величезною собакою.
– Алісонька … А це хто такий … А це чого? Ти ж їх боїшся? Ой, не можу. Величезний який! Ой! – почала голосити мама.
– Мам, це Тарантіно. Він добрий. І дуже розумний. Я вчора тобі не стала розповідати, але тут таке сталося! – почала пояснювати Аліса.
Тут у неї телефон задзвонив. Ветеринар Василь Вікторович виявив бажання прийти. Аліса мамину адресу і назвала. Потім всі разом чай пили. Поки Тарантіно лежав біля дверей. Аліса з ним зібралися та пішли назад.
А Віктор Васильович залишився. Його мама Аліси попросила полку прибити.
Через пару днів Аліса в лікарню подзвонила. І почула у слухавці:
– Спасибі вам! Ви ж мені життя врятували! І собаку мого. А у мене напередодні машину підпалили. Ну і … перенервував. Пішов з собакою гуляти, відчуваю, коле, дихати погано. Тільки і зміг йому прошепотіти: «Біжи, Тарантіно, милий. Рятуй себе, мені вже не допоможеш. Я так люблю тебе!”. Я думав, реально все. Ми з ним зі стежки зійшли. Темрява навколо, людей немає. А телефон я з собою не взяв, забув на столі. Перед тим, як свідомість втратив, все молився, щоб пса хоч не чіпав, подбали добрі люди, якщо мене не стане.
Він настраждався так. Перші господарі таке з ним витворяли, навіть описувати не буду. Пес рік потім в темряві не міг перебувати, руки боявся, весь стискався. Від гучних звуків лягав відразу і починав тремтіти. Ледве я його витягнув з цього стану. Якби не ви … Собака-то серйозна. Люди могли злякатися, викликати кого-небудь. А він у мене як кошеня нешкідливе. Знаю, всякі ротвейлери є. Але Тарантіно у мене – добряк. Я його в честь свого режисера улюбленого назвав. Не думав навіть, що він допомогу приведе, ось воно як. Ви придивіться за ним, Аліса! Як він там?
– Він сумує. І хочете, ми завтра до вікон прийдемо? – раптом запропонувала Аліса.
Вони прийшли. Вчотирьох. Аліса, Тарантіно, дідок ветеринар і Алісина мама. Дівчина навіть не помітила, як літні люди раптом заспівали між собою і вже почали один до одного в гості активно ходити.
В тому лісі погано було видно. А зараз з вікна на них дивився здоровий симпатичний чоловік. І виляючи хвостиком, радів господареві пес, підстрибував, махав йому лапкою.
І коли його виписали, зустрічати пішли теж вчотирьох.
Аліса з мамою стіл накрили. А Василь Вікторович все в подробицях розповідав про той вечір. Тарантіно господаря, його, до речі, Дімою звали, ледь з ніг від радості не збив.
Було дуже тепло і затишно вдома. Так, біда прийшла. Але пішла, бо побачила – поруч небайдужість і любов людська, які згуртувалися і з нею впоралися.
Нечутно пішли мама Аліси разом зі своїм кавалером – стареньким ветеринаром Василем Вікторовичем. Аліса гладила собаку. Страх пройшов, вона не боялася більше. Захоплено дивився на неї Дмитро. Щось хороше снилося Тарантіно, він немов посміхався по-своєму, по-собачому. І витало в повітрі просте людське щастя!
Дуже добре і тепла історія зі зворушливим закінченням, чи не так?
