Того року весна була рання. Софія знала, що мороз ще може повернутися, але їй вже так хотілося зайнятися своїм господарством: порівняти пліт, посадити город, завести курей, порося і собаку. Вона знову мріяла ходити босоніж по траві й перекопаній м’якій землі, як в дитинстві.
– Ех…заживемо ще! Заживемо! – промовила жінка, не помітивши, що поруч підійшла дівчина.
– Добрий день! – привіталась незнайомка.
Софія аж підскочила і побачила перед собою підлітка. Дівчина була одягнена надто легко, форма з їхнього коледжу, що неподалік, капронові колготки й черевики.
– Добрий – нарешті відповіла Софія – щось підказати?
– А можна сходити до вас у туалет?
– Можна! Он туди за будинком – жінка показала рукою напрямок і здивовано дивилася дівчині у слід.
– Дякую! Ви мене так виручили! Ви часом не знаєте де я можу винайняти квартиру? Може ви здаєте кімнату?
– Ні, не планую. А тобі навіщо?
– Не хочу жити в гуртожитку, там шумно, хлопці пристати зможуть та і дивитися, як всі курять і п’ють – не моя історія!
– Та ти що? А скільки платитимеш?
– У мене не багато, 200 гривень в тиждень.
– Ой, ну ти заходь у дім, може чаю хочеш?
– А можна ще в туалет?
– Та біжи! Як тебе хоч звати?
– Мирося!
– І з якою ціллю ти прийшла до мене, Миросю? – жінка сердито глянула на неї, – якщо зібралася щось красти, то не вийде, у мене немає нічого цінного.
– Я кімнату шукаю – дівчина вже опустила голову, то можна в туалет?
– Так, але що з тобою? – Софія йшла вслід за дівчиною.
– Не знаю, боляче, поколює там.
– Ми з цим потім розберемось, нащо ти тут? – запала тиша, – ну, ти будеш щось казати? Тебе хтось послав?
– Ви Драч Софія Іванівна?
– Так, а що?
– Я ваша….я ваша дочка.
На обличчі в жінки не ворухнувся жоден мускул. Вона миттю пригадала свою молодість.
– Я так довго тебе шукала, у будинку відмовлялися давати твою адресу. Але мені вдалося. Добра вчителька допомогла знайти дані – продовжила дівчина.
– Ой доцю, донечко…
Вони обнялися й обоє заплакали.
– Я писала тобі листи, а вони тільки сміялися з мене. Говорили, що я нікому не потрібна, що мене віддали, як якусь річ, але я в це не вірила. Не вірила!
Більше вони не сказали ні слова, все і так було зрозуміло. Так вони ще довго просиділи обійнявшись.
Потім мати стала відігрівати дочку, зробила їй гарячу ванну, дала теплий одяг і нагодувала. Вона нікого більше не мала і вже думала помре на самоті, але Бог помилував її й послав дочку. Є тепер сенс жити далі.
– Мамочко, я хочу тобі в дечому зізнатися. Я закохалася. Міша хоче з тобою познайомитися.
Жінка не сильно зраділа новині. Вона думала, що зможе насолодитись часом з дочкою, але не судилось. Легко прийшло – легко пішло.
– Я щось навіть не знаю…- звістка засмутила Софію.
– Ти не рада за мене?
– Я хотіла довше з тобою побути, а тепер ти знову підеш…
– Я нікуди не подінусь. Ми ще тобі внуків наробимо! Нам буде так добре всім разом! Він хороший хлопець, от побачиш!
І справді Сергій був господарем на всі руки. Не було жаль дочку віддавати за такого доброго і гарного хлопця.
Тоді часи були непрості. Хтось бідував, а хтось годував собак не гірше за людей. Але гроші у них були. Софія вміла добре шити, навіть мала свою фабрику, але її закрили. Тоді вона і далі шила одяг, для своїх. Потім жінка влаштувалася в кооперативі, де теж непогано платили. А зять на місці не сидів, новий паркан зробив і поміняв. По дому, де була потрібна чоловіча рука він усюди доклав зусилля. І подвір’я, і хата стали мати кращий вигляд.
Останнім часом у Софії погіршилось здоров’я. Вночі вона буває так закашляє, що аж легені болять. Дочка сильно запереживала за неї:
– Мамочко, тобі погано? Може поїдемо в лікарню?
– Не треба, все добре.
– А можна лягти біля тебе?
– Можна, доню – Мирося пригорнулася до матері й заснула.
А серце жінки обливалося кров’ю. Вона була такою вдячною, що пізнала хоч і запізно справжню материнську любов. Так вони й жили всі разом.
Потім молоді весілля відіграли й зять вирішив разом з братами будинок новий будувати. Розрахували кімнату і для Софії, куди ж без мами? Потім дочка зізналася, що вагітна.
– Ой дівчата, я ще не знаю чи внук чи внучка, але трохи боюся! Я ж немовля ніколи в руках не тримала, ну тільки Миросю, це стільки років минуло! – зізналася якось на роботі жінка.
А після народження внука, дочка за деякий час розказала, що знову вагітна. Їхнє життя було таким щасливим. У домі лунав дитячий сміх, зять відкрив свою будівельну фірму і магазин сантехніки.
Софія не сподівалася, що на неї чекає далі. Її стан різко погіршився. Лікарі вже нічого не могли вдіяти, а дочка не вірила, що мати може скоро померти.
– Послухай мене, доцю! – промовила Софія, лежачи на лікарняному ліжку, – не лікарі мене врятували, а ти! Тепер мій час настав. Я тебе дуже люблю і вибач мені за все.
– Що ти таке кажеш, мамо, все буде добре!
– У мене в кімнаті був зошит, там усе моє життя розписане, прочитай його. Ти все зрозумієш. Але я не твоя рідна мама…
Того вечора жінки не стало.
Виявилось, вона колись народила дитину від хулігана, грабіжника. І коли готувалася до його втечі, то дитинка замерзла. А в дитбудинку або щось переплутали, або вони просто однофамільці.
Софія боялася, що дочка дізнається правду і піде, але вона все і так знала. У дитбудинку не помилилися. Дівчина відшукала свою рідну матір, але тій не було до неї діла. Вона навіть розмовляти з нею не хотіла, хвилювалася за свою репутацію і просто прогнала її. І тоді Мирося вирішила випробувати долю і пішла до Софії. І жодного дня не пожаліла про це.
А як би ви вчинили на місці дівчини?
