Свекруха моєї знайомої, Лариси, померла зовсім недавно і досить несподівано, всі близькі пережили справжній шок і ще не оговталися. Чомусь всім здавалося, що ця мила жінка буде жити вічно.Свекруха завжди ставилася до Лариси, як до дочки. Після весілля сина розміняла свою квартиру – допомогла молодій сім’ї вирішити житлове питання, сама залишилася з молодшим сином в однокімнатній – правда, великій, з коморою, але все ж. Багато разів виручала Ларису з дітьми – забрати, доглянути, посидіти на лікарняному. Онуки обожнювали її, і Лариса теж її щиро любила. Єдине питання, в якому Лариса ніколи не могла зрозуміти свекруху – її ставлення до молодшого сина. Покійниця взагалі була велелюбна натура, але любов до молодшого перейшла всі межі.
Старшого сина, який згодом став чоловіком Лариси, свекруха народила рано, в студентські роки, і він ріс, як багато дітей того часу, з ключем на шиї. Втім, в нього немає претензій – виріс веселим, самостійним, впевненим в собі. Запросто може і суп зварити, і дірку зашити, і пилосос полагодити, і косметичний ремонт в кімнаті зробити. А потім, вже в досить зрілому віці, свекруха народила Славіка. Славік народився недоношеним, ріс хворобливим і кволим, і мати постійно тряслася над ним. Про жодні садки для Славіка не було й мови, в школу його до сьомого класу водили за руку. Уроки з ним теж доводилося робити, сидячи поруч – в науках Славік не був сильним. Мама пішла з роботи і почала мити підлогу в найближчій офісній будівлі:– Зате я о пів на сьому ранку вже вдома! – раділа вона. – Готую сніданок, буджу дитину, веду в школу! І весь день вільний! Він у мене взагалі довго не знав, що я працюю, думав, мама у нього – домогосподарка …
Про те, що йти на роботу доводилося в ночі, свекруха нікому не розповідала …Загалом, Славік так і прожив за ручку з мамою. Мама годувала, вранці подавала шкарпетки і сорочки, збирала сумку на завтра, клала в кишеню хустинку. Мама завжди знала розклад занять – спочатку в школі, потім в платному ВНЗ, де Славік навчався чи то на психолога, чи то на соціолога, чи то ще на щось таке ж малозрозуміле. Минулого року Славік з гріхом навпіл здолав науку, отримав диплом і … осів удома. Намагалися, звичайно, з мамою знайти роботу, та якось все не було гідної. Хоча пару раз навіть кудись виходили, але, здається, навіть місяця не протрималися, пішли з якихось надуманих причин. Загалом, так і жили з мамою, тихо і самотньо, на мамину пенсію і заробітки. Мати ніколи про гроші вголос не говорила, а Славік не питав. Лариса дивилася на все це з часткою скептицизму, але говорити щось матері не вважала доречним.
Так напевно і нічого б не змінилося від Ларисиних слів. А псувати відносини із золотою свекрухою зовсім не хотілося …А за три місяці до смерті свекруха почала скаржитися на здоров’я, пішла по лікарях. За великим рахунком, проблеми почалися вже давно, але ходити по поліклініках не було коли – онуки на руках, треба з садку забирати, та й Славко доучувався, іспити складав. Лікарі схопилися за голову – де ж ви, мовляв, жінко, раніше були, як же ви терпіли, чому в поліклініку не йшли? Загалом, рак, остання стадія. Підхопилися, побігли, підключили всіх, кого можна – але пізно. Свекруха згоріла, як свічка, за лічені тижні, буквально у Лариси на руках. Останні її слова і занепокоєння були – про Славіка. Благала, щоб не кидали, щоб доглянули, не дали хлопчикові впасти у прірву. Лариса, ковтаючи сльози, обіцяла «не кидати» – а що ще говорити в таких випадках.
… Після похорону від свекрухи залишилася однокімнатна квартира з прописаним в ній Славіком, невелика, мабуть, накопичена з величезними труднощами сума грошей в кілька десятків тисяч гривень, і, власне, абсолютно непристосований до життя Славік, про якого Лариса обіцяла дбати, не просто обіцяла, а обіцяла людині, яка вжке помирала …Тільки ось як це зробити на практиці? Славік абсолютно неадекватний. Митися його треба умовляти, білизну переодягнути – нагадувати, газ включати не вміє, щоб зварити собі сосиски – і мови не йде … З грошима поводитися не уявляє як, мама навіть в магазинах розплачувалася завжди сама, Славіку з собою давала булочки і сік, грошей він ніколи і не просив … Той факт, що треба платити за квартиру, світло і телефон – для Славіка був мало не відкриттям. Або це гіперопіка винна, але невже можна однією гіперопікою перетворити людину практично в інваліда?
Загалом, що тепер з ним робити, абсолютно незрозуміло. «Усиновити», забрати собі третьою дитиною? З’їхатися всім? Лариса якось не готова, засукавши рукава, братися за виховання дорослого вже, по ідеї, чоловіка. А кинути його напризволяще – пропаде …По ідеї, треба його якось влаштовувати на роботу, але як і куди, Лариса не розуміла, і взагалі вже сумнівається, що він зможе хоч десь працювати. Якийсь він не від світу цього. Як він вивчився, нехай і в шарашкіній конторі, тепер для Лариси загадка. Затарювати його раз на тиждень їжею, і нехай робить що хоче? Немитий, нечесаний, так і буде сидіти біля телевізора в чотирьох стінах? А раптом вляпається в якусь наркоту або ще що? Свекруха-покійниця, мабуть, за Ларисиними дітьми дивилася сумлінно, коли її просили. Так, за великим рахунком, розмірковує Лариса, може мати б, якщо не з онуками сиділа, в лікарню б пішла вчасно – може, ще пожила б …
Тато Славіка невідомий, єдині близькі йому люди – сім’я брата.
Як вчинити Ларисі?
