Я ще тоді, на весіллі, мала погане передчуття. Хоча свято минуло добре, всі гості були довольні, а молодята аж плакали до сліз. Ще й влаштували гулянку в найдорожчому ресторані нашого міста, в якому деякі страви в меню коштують, як пів зарплати.
І якби я знала, чим це обернеться… то б ті кульки в ресторані руками повідривала.
Ростик мені одразу сподобався. Спокійний, чемний, без понтів. Хоча родина в нього — не те що “при грошах”, а прям із тих, кому двері самі відчиняються.
Він працює на батька, пана Остапа. У них виробництво парканів під замовлення.
Я думала, ну ясно: син — заступник, взяли його в родинний бізнес. Та, як виявилося потім, він — звичайний виконроб. Не сидить з батьком у кабінеті, а працює з ранку до ночі в касці.
Місяць тому діти зіграли весілля. Я до останнього думала, що буде скромний розпис та просто посидимо зі сватами в кафе. Адже діти так казали:
– Мамо, в країні війна. Не на часу влаштовувати такі гулянки.
Я підтримала таку ідею. А от свати вирішили все змінити, наче на зло! Замовили найдорожчий ресторан у нашому місті.
На столах — якісь екзотичні страви, назви яких я навіть повторити не могла.
Я тихенько запитала в офіціанта:
— А це що таке…?
А він так ввічливо:
— Тартар.
Я кивнула, ніби кожні вихідні їм той тартар ложкою.
Грав живий гурт. Молодята приїхали на лімузині – довгий, що, здавалось, він припаркувався ще в іншому районі.
Гості… теж “непростенькі”. Більшість — знайомі сватів. Я чула уривки розмов:
“Прокурор”
“Адвокат”
“У поліції служить”
І все це — клієнти пана Остапа, як я потім зрозуміла. Сват, видно, дуже хотів показати, який він “серйозний чоловік”. Але хіба на весілля тепер модно кликати таких поважних клієнтів, а не родичів та друзів?
Ще й святкування зробили на два дні. У суботу — ресторан, музиканти, фотограф.
А в неділю “найближчі” поїхали до будинку сватів на поправини. І от тут я, чесно, рот роззявила.
То наче маєток Януковича, а не дача. Тераса — хоч футбол грай, басейн під накриттям.
Кейтеринг привезли прямо з того ж ресторану. Ніби їм мало було одного дня — треба було ще раз влаштувати показуху “скромною вечіркою”.
Я дивилась на все це і, знаєте, вперше за довгий час щиро раділа за доньку:
– Сонце, нарешті ти вибилася в люди.
– Мамо, та що ти таке кажеш. Ще зурочиш.
– Донечко, я так довго молилася, аби Бог дав тобі гідного чоловіка та кращу долю, ніж в мене.
Я сама виросла в селі. Одяг купувала тільки на секонд-хенді, батьки на роботі, виховувала мене бабуся. Колишній чоловік пив так, що горілка йому стала дорожча за сім’ю. І врешті довела його до могили.
Тому коли я побачила ту розкіш, у мене аж серце відлягло. Думала: “Ну все. Хоч у дитини буде по-людськи”.
Тільки свекри, як виявилось, мали свої плани на “по-людськи”.
І я про це дізналась незабаром, коли поїхала до Олесі з гостинцями.
Зібрала з села, що мала – яйця домашні, баночку варення, сир, сметанку, ще теплий хліб.
Олеся дала адресу і я ще в дорозі здивувалась – це не той район, де живуть свати. Та, виявилося, що то спальний район міста, майже в кінці.
Двері такі, знаєте… з облупленою фарбою, замок заїдає.
Олеся відчиняє, усміхається, а в очах — ніби вибачається наперед.
Заходжу до квартири – і мене, як холодною водою з порога. Маленька кімнатка, радянський ремонт — ті шпалери з дрібними квіточками. Вікна дерев’яні, з форточками, вічно тягне, хоч закривай, хоч не закривай.
Стіл крихітний. Я поставила пакет із гостинцями — і вже місця немає.
Я стою посеред кімнати, стискаю ручку сумки, і в мене перше питання вирвалось само:
— Доню… а що це таке?
Олеся тихо:
— Наша квартирка. Орендуємо за 5 тисяч разом з комунальними. Нам вистачає нормально.
— А чому ти до свекрів не пішла жити?
— Свекруха, Ольга Мирославівна, одразу сказала, що там нашого нічого нема. Вони тільки допомогли перевезти речі на цю квартиру — і все.
У мене аж у скронях стукнуло. Тобто, вибачте, моя донька — ніхто? Вже й Ростик додому повернувся, мала надію, що він пояснить, що то за цирк відбувається.
— Я зараз віддаю батькові “борг” за весілля.
Я навіть не одразу зрозуміла.
— Який ще борг?
Він ковтнув і тихо:
— Сказали повернути кошти за ресторан, фотографа і лімузин.
— В сенсі повернути? — перепитую. — А це що, кредит був?
Олеся швидко вставила:
— Мам, тихіше…
А я вже не могла тихіше.
— І скільки треба віддати?
Ростик знизав плечима.
— Не знаю точно. Але всі гроші, які нам родичі на весілля принесли ми віддал. І все одно залишилось ще 30 тисяч.
— 30 тисяч?! — в мене аж голос зірвався. — Ти серйозно? Це ж вони самі покликали тих “мажорів”, самі вибирали ресторан, самі замовляли лімузин, гурт, фотографа — щоб усім показати, які вони багаті!
— Іншого вибору немає. Якщо я не буду віддавати, батько мене просто звільнить. А зараз роботу з нормальною зарплатою знайти важко.
Я дивилась на нього і не знала, кого мені більше шкода.
Його — бо затиснули. Чи Олесю — бо вона тепер в цій “квартирці з форточками”, замість басейну і тераси, які я бачила власними очима.
— Я рік-другий потерплю, — перебила Олеся. — За той час віддамо борги і будемо збирати на своє житло.
Я дивилась на неї, і мені було так образливо, що аж горло дерло. Наче об її гідність свати витерли ноги.
Я не маю таких грошей, щоб одним махом закрити їхні “борги”. Але думка в голові крутиться – взяти кредит. Попросити в родичів. Допомогти хоч якось.
Бо, виходить, хоч одна мама має бути адекватною в цій історії.
От і скажіть мені. Можливо, я перебільшую і не маю права втручатися.
А може, я як мати просто зобов’язана лізти, навіть якщо це зіпсує стосунки зі сватами?
Як би ви вчинили на моєму місці — взяли б кредит і закрили цей “борг”, чи дали б молодим самим пройти через це, навіть якщо це несправедливо?
