Стосунки з мамою чоловіка зажди були болючою темою для мене.
Свекруха мене, як невістку, відразу не сприйняла. Хотіла іншої дружини для свого синочка. Затялась, сказала, що навіть на наше весілля не прийде. Слова свого дотримала. Бо в ту суботу, коли ми з чоловіком побрались, вона пішла копати картоплю.
Налагодили ми з нею відносини десь через років п’ять, коли я народила донечку. Першою на примирення пішла я. Ми стали зрідка спілкуватись, але особливих теплих почуттів до цієї жінки я так і не відчула.
Єлизавета Петрівна хотіла, щоб ми до неї частіше приїжджали. Жила вона у селі. Ми приїжджали. То на городі допомагати, то кухню добудовувати, то територію прибирати. Свекруха все глаголила: “Та це ж для вас все залишиться. Для себе і стараєтесь”. Я їй відповідала, що будинок в селі нам не потрібен. Я не хочу до кінця життя сидіти у бур’янах. Вона ображалась і казала, що я невдячна.
Так ми прожили двадцять років. Місяць тому Єлизавета Петрівна потрапила у стаціонар. Лікарі сказали, що за нею потрібен постійний догляд. Чоловік почав вмовляти мене поїхати до неї в село і побути там певний час.
– Але тоді я можу втрати роботу – казала йому.
– Кохана, це ж не назавжди. Трохи приглянеш за нею, вона стане на ноги і повернешся назад. У неї ж нікого, крім нас більше не має і ти прекрасно знаєш, що моя зарплатня вища, я зможу нас забезпечити, якщо тебе б звільнили з роботи.
Я вже й не знала, що робити. Розуміла, що відмовляти старшій жінці, як мінімум негарно з мого боку. Але і бути стільки часу з нею разом я не горіла бажанням. Чому саме я повинна їй допомагати?
Я уже зовсім заплуталась і не знаю, як мені краще вчинити?
А що ви можете порадити жінці?
