Свекруха неочікувано подала дивну ідею: обмінятись квартирами. Вона переїде у нашу однокімнатну, а ми у її двокімнатну. Квартира, у якій ми зараз жили з чоловіком дісталась мені від батьків. Вона була з хорошим ремонтом, я звикла до неї, почувалась тут впевнено, та й до роботи були близько.
Та чоловік почав мене вмовляти на цю авантюру, мовляв, місця нам буде більше: окремо спальня, окремо вітальня. А мамі менше за комуналку доведеться платити.
Я не витримала і згодилась.
Речі ми перевезли доволі швидко. У квартиру свекрухи довелось купити нове ліжко, бо на її дивані я спати не могла.
Невдовзі після переїду я народила синочка.
Все б нічого, та свекруха почала прохати незручні для мене речі.
– Лізочко, ви прийміть на деякий час до себе мою племінницю, вона має справи тут у місті, не має де зупинитись – казала Марина Володимирівна.
Я не заперечувала. Хоча тоді нашому сину ще місяця не було. В мене своїх турбот було багато.
Племінниця пробула у на 17 днів. Ні допомоги, ні покупки продуктів, які вона ж і їла я не дочекалась. Нехай! Я вже нічого не казала. Та свекруха почала просити за якусь іншу родичку.
– Тітка Галина з онукою приїхати хоче. Лише на тиждень. Я б взяла їх до себе, та куди?
– Марино Володимирівно, а ваші родичі можуть у готелі переночувати чи зняти собі квартиру? У мені дитина маленька, яка не спить ночами, а я разом з нею. Я не маю, коли обходжувати ваших гостей!
– Лізо, ти геть здуріла? Як я їм таке скажу? Я ж до них як їжджу, вони мене не відправляють у готелі!
Я не збиралась знову встати на ті ж граблі, що і з племінницею. Я відмовила.
Свекруха на мене образилась. Де ночувала тітка Галина з онукою я зрештою так і не знаю. Мені було геть не до того. Марина Володимирівна тепер спілкувалась лише з сином.
Проте не минуло і кількох місяців, як вона до мене зателефонувала:
– Потрібно поселити мого двоюрідного брата Олега.
– Я ж уже вам пояснювала, що не хочу бачити сторонніх людей у своєму домі! Ви за усіх родичів дбаєте, а за власного внука не думаєте! Йому ж лише 4 місяці, у нього слабкий імунітет. А тут кожного разу різні люди з’являтись будуть!
Марина Володимирівна прийшла до нас додому. Розмовляла з чоловіком на кухні, жалілась на мене.
– Твоя дружина невдячна! Я вам свою квартиру віддала, а сама поселилась у той барліг однокімнатний! А там самій нема де розвернутись, не те що родичів приймати. А це завше так було: хто у місті живе – приймає родичів зі села!
Я не могла цього терпіти! Поки свекруха була в домі, я зі спальні не виходила, а коли вона пішла, то сказала чоловіку:
– Скажи мамі, нехай збирає речі і переїжджає назад у свої царські хороми, а ми в барліг повернемось.
Чоловік погодився зі мною. А свекруха ще довго тримала образу на нас. Ми жили у моїй квартирі близько року, а потім придбали собі двокімнатну квартиру у кредит. Мою почали здавати в оренду.
А нещодавно Марина Володимирівна знову телефонує до мене. Почала розпитувати про внука, про моє самопочуття і плавно перейшла до головного запитання:
– А чи можна було у вас моїх родичів на місяць поселити?
Ну це вже занадто! Я думала, ми більше не повертаємось до цієї теми, та ні! Я, звісно, відмовила. Вона має свою квартиру, нехай приймає родичів.
Чи могла невістка поступитись свекрусі?
