Зять вмовив мене поїхати на заробітки, бо їм не було де жити. Я не хотіла, але погодилась, шкода молодих було. Хату збудували, та мого повернення вже ніхто не чекав. Довелося прийняти важке рішення…
Ми з донькою Оленкою жили в невеличкому селі, були найкращими подругами і підтримкою одна для одної. Я працювала медсестрою, доня вчилася в медичному університеті. Усі гроші йшли на її навчання, тому відкласти зайву копійку ніколи не вдавалося.
Олена закохалася в хлопця з сусіднього села. Петро наче був хорошим, працьовитим. Відіграли скромне весілля, та жити молоді не мали де. Спочатку тулилися в моїй старій крихітній хатинці, але коли Оленка завагітніла, зять висловив ультиматум:
– Мамо, ми так жити не можемо. Ці умови нелюдські. Дивіться, скільки жінок в Італії доглядають старих і допомагають своїм сім’ям. Ви медсестра, знайдете хорошу роботу і будете гроші висилати. Я тут хату у дворі збудую гарну, повернетеся, і будемо жити всі разом, — запевняв він.
Я страшенно не хотіла. Бо мріяла доньці допомагати з малям, не уявляла, як її залишити одну. З тяжкою душею їхала. Перші тижні плакала щоночі, довго звикнути не могла.
Та роботу дійсно швидко вдалося знайти. Літнє подружжя взяло мене доглядальницею на південь Італії. Місця казкові, та і вони ставилися до мене з повагою, цінували, що маю освіту, стараюся. Ми як рідні стали. Одного разу пані помітила, що я зовсім не відпочиваю, ніде не буваю і нічого собі не купую.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Ти всі гроші висилаєш дітям, а вони й не спілкуються з тобою майже. Шануй себе, бо їм плювати на твоє здоров’я, — запевняла Марчелла.
Минуло п’ять років. Будинок збудували дуже гарний. Онук виріс, а я його й не колисала, бачила рідко, і те лише, коли зідзвонювалися. Туга роз’їдала серце, вирішила, що так більше не можна.
Коли повідомила, що повертаюсь, зять почав відмовляти. Мовляв, нема що робити в Україні, криза, їм грошей ні на що не вистачає. Та я приїхала. Жили вони гарно, в достатку, їли все, що хотіли, одягались в дороге. Коли, я спитала, де буде моя кімната, Петро відрізав:
– Мамо, я в цю хату душу вклав, а ви мене зараз і вигнати схочете. Треба документи на мене переоформити, щоб я тут господарювати міг. А тоді, якщо ви назад в Італію не поїдете, виділимо вам куточок.
Я оторопіла. Не очікувала такого. Ще й донька підтримала свого чоловіка. Довелося жити в старій напіврозваленій хаті. Поскаржилась колишній колезі, вона мене запевнила, більше ні копійки не давати молодим, а своє життя влаштовувати і йти жити в нову хату, бо вона моя.
Посварилися страшенно. Зять перестав говорити зі мною, донька — уникала, онук до мене навіть на руки не йшов.
Згодом познайомилася з добрим чоловіком Іваном. Він з нашого села, дуже уважний, в усьому підтримував, приходив по господарству допомагав. Я сказала доньці, що хочу, щоб він з нами жив, у моїй частині хати. Та молоді не дозволили. Знову почалися сварки.
Вже зовсім сил немає, ніколи не думала, що так з донькою спілкуватися буду. Що робити — не знаю!
Що порадите жінці? Як би Ви вчинили на її місці?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
