Свекруха зайшла до нас з порога з літровою банкою борщу в пакеті.
— На, поставиш людям на стіл. Бо ще гостей покличеш, а їсти нічого, — каже.
Я взяла той пакет і мовчу. Банка гаряча, кришка в жирі, від пакета тягне буряком і часником на весь коридор. У мене на плиті вже стояли мої каструлі, салат був нарізаний, торт у холодильнику.
Для Ольги Михайлівни я від першого дня була погана. То вікна не так мию. То сорочку не так прасую. То картопляне пюре в мене “як клей”.
— Хто так котлети смажить? Їх їсти можна? — А хто так вікна миє? Розводи самі. — І салат ти ріжеш великими кусками. Це ж не для свиней.
І це при тому, що в неї самої вдома теж не музей. На підвіконні розсада, кіт по столу ходить, на люстрі липка стрічка від мух висить. Але мене вона вчила завжди.
На свята було найгірше. Сидимо за столом, а вона ложку в тарілку — і почалося.
— Ой, голубці сухі. — Ой, олів’є пересолений. — Ой, пампушки тверді.
Хоч сама на Різдво принесла узвар і кілька пампухів у пакеті з магазину. Але говорила так, ніби я їй ресторан зіпсувала.
На мої іменини я її не кликати не могла. Не покличеш — буде образа на пів року. Покличеш — буде перевірка всього: від виделок до каструлі.
Приїхали мої батьки, сестра, хрещена. Чоловік повернувся з роботи, поставив ключі на тумбу, пішов мити руки. Я на кухні відкрила той пакет, дістала банку і перелила борщ у свій баняк.
Спеціально нічого не казала. Просто підігріла і поставила на стіл.
Свекруха перша собі налила. Подивилась у тарілку і скривилась.
— Ой, що це за борщ такий? — А що не так? — питаю. — Рідкий. І не червоний. На смак вода водою. Ти що, м’яса пожаліла?
Моя мама опустила очі в тарілку. Сестра вже ледь стримувалась. Чоловік сидів і крутив ложку в руках.
Я кажу: — Дивно. А мені нормальний.
Свекруха далі своє: — Та який нормальний? Це ж не борщ. Це так, бурякова вода. Гостей таким годувати соромно.
Я встала, пішла на кухню і принесла ту саму банку. З жирною кришкою. І пакет теж.
Поставила перед нею на стіл.
— Так це ж ваш борщ. Ви годину тому самі принесли. Я його тільки в каструлю перелила і підігріла.
За столом стало тихо. Тільки ложка в батька вдарилась об тарілку.
Свекруха почервоніла так, що аж шия плямами пішла.
— Що ти таке говориш? — Правду кажу. Ось ваша банка. Ось ваш пакет. Можу ще кришку показати.
Сестра хихикнула. Мама прикрила рот серветкою. Батько кашлянув і відсунув тарілку. Чоловік уже не витримав і засміявся.
— Мамо, ну ти сама себе й здала, — каже.
Ольга Михайлівна різко встала.
— Я, значить, ще й винна? Я вам допомогти хотіла.
— Не треба мені така допомога, — кажу. — І перевірки теж не треба. Особливо з порога, з банкою в пакеті.
Вона схопила свою куртку в коридорі, ледь рукав не вивернула. Навіть чай не допила. Торт так і лишився на столі, недоторканий.
Дверима грюкнула так, що в серванті задзвеніли чашки.
Після того я взяла ту банку, помила, висушила і поставила чоловікові в руки.
— Віднесеш мамі. І скажеш, щоб наступного разу приходила без борщу і без своїх оцінок. Інакше двері не відкрию.
