Свекрухині сестри не приїхали навіть на сорокини, але прийшли просити квартиру
Я стояла посеред кімнати, оточена купами речей, і раптом зрозуміла – половина мого життя поміщається на одному дивані.
Мені п'ятдесят вісім. Дочка давно виросла і живе в іншому місті. Чоловік помер три роки тому. І я нарешті вирішила зробити ремонт, розібрати все зайве і переїхати до материного будинку в селі.
Почала з кімнати. Витягла все з шаф – одяг, старі речі, папери. Серед усього цього знаходила і речі Олексія. Інструменти, светри, старий ремінь.
Я не плакала. Просто перебирала і згадувала.
З Олексієм ми побралися рано. Спочатку жили важко – дитина маленька, грошей мало. Жодна рідня не допомогла тоді. Навіть старого одягу для дочки пошкодували. Тільки наші батьки й виручали.
Потім Олексій знайшов хорошу роботу. Переїхали в місто. Поступово все налагодилося. Але сестри його так і лишилися сестрами.
Приїдемо було в гості – привеземо подарунки, смаколики. А вони:
– Що ви нам всяке везете? Краще грошей надсилайте. Он будинок ремонтувати треба. Та й дітям на одяг.
Ми мовчали. Але я запам'ятала.
Потім взагалі перестали надсилати. Бо нашу дочку ніхто з них жодного разу не привітав – навіть по телефону. Ні з днем народження, нічого.
Коли Олексій помер, я ще сподівалася, що вони хоч якось проявляться. Але одразу після поминок прийшли з розмовою.
– Віддай речі брата. Одяг, інструменти. Він наш брат був.
– Поки сорок днів не мине – навіть не підходьте, – сказала я.
– А вам навіщо? У вас же немає мужиків вдома.
Я не відповіла. Просто зачинила двері.
На сорок днів ніхто не приїхав. Сказали, що вдома поминатимуть. І після того – тиша. Три роки.
Я вже й думати про них забула. Продали з дочкою інструменти через інтернет, одяг віднесли до церкви. І все.
Тоді й задзвонили у двері.
Дзвонили наполегливо, потім почали стукати. Я вийшла в коридор, відкрила – і завмерла.
На порозі стояла Катерина. Молодша сестра Олексія.
– Людо, це я! Пам'ятаєш мене? – каже, наче вчора бачилися.
Зайшла, озирнулася на розкидані речі.
– Ой, що в тебе за безлад. Я племінницю пришлю, вона наведе порядок.
– Не треба нікого. У мене прибирання. Краще ходімо на кухню, поставлю чай.
– Та не хвилюйся, Христинка спритна.
– Я ж кажу – не треба.
Сіли на кухні. Вона озирнулася, побачила цукерки на столі.
– Добре живеш. Цукерки дорогі. А кухня гарна в тебе.
Я налила чай і чекала. Бо просто так Катерина не приїхала б.
І точно.
– Я думала, погано тобі. Хотіла Христинку до тебе прилаштувати. Вона заміж вийшла, а жити нема де. Ми одразу про тебе й згадали. Ти нам ще й винна – після смерті брата нічого не дала, а все його працею нажите.
– Ми обоє працювали, – я навіть на мить оторопіла від такого нахабства.
– Коли ремонт закінчиш? У червні вони приїдуть. Їй якраз народжувати наприкінці місяця. У чистій квартирі з малим жити краще.
– Куди приїдуть? До мене? Ні.
– Ти не можеш нам відмовити! Вони ж і доглянуть за тобою.
Я не стрималася і засміялася їй в обличчя.
– Насмішила! Мені п'ятдесят вісім. Я старша за тебе на п'ять років. По-твоєму, я вже потребую догляду?
– Що ти влаштувала?! Що за смішки?! З тобою все добре?
– Зі мною все дуже добре. А сміх продовжує життя. Пий чай.
– Значить, ти нам відмовляєш?
– Так. В мене інші плани.
Катерина встала, щось бурмотіла собі під ніс і пішла.
Я зачинила двері і знову засміялася.
Три роки тиші – і раптом така турбота. Бо є де прилаштуватися. Добре ще, що про другу квартиру, яку я здаю в оренду, вони не знають. Бо тоді б і сон втратили.
Я повернулася до кімнати і продовжила розбирати речі.
Скажіть мені – якби до вас ось так прийшли після трьох років мовчання і попросили квартиру, ви б теж відмовили?
