Я приїхав помирати. А замість цього знайшов доньку. Мені шістдесят два. Серце слабке, тиск стрибає,

Я приїхав помирати. А замість цього знайшов доньку.

Мені шістдесят два. Серце слабке, тиск стрибає, лікарі кажуть – треба процедури. Але я вирішив інакше.

Зібрав те, що лишилося, і поїхав у село, де народився. Де мама похована. Де стоїть стара хата, яку я не відкривав двадцять років.

Хата зустріла мене вогкістю і пилюкою. Пічка не гріла – дрова відсиріли. Я випив таблетку, сів у старе крісло і подумав: ось і все. Тут і залишуся.

Раптом гримнули двері.

У хату зайшла молода дівчина. Зупинилася, витріщилася на мене.

– Здрастуйте, а ви хто? – ахнула вона.

– Хазяїн, – кажу.

Вона дивиться. Потім помічає ліки на столі.

– У відпустку приїхали?

– Ні, – і я сам не зрозумів, чому сказав правду чужій людині. – Помирати приїхав. Де народився, там і хочу спочити. Поховайте мене біля мами, я гроші залишу.

Дівчина сіла навпроти і мовчки слухала.

Я розповів усе. Що дружина забрала сина і поїхала за кордон. Що нова жінка, як дізналася про мою хворобу, зібрала речі і зникла. Що квартиру я втратив. Що нікого не лишилося.

– Навіщо я тобі все це розповідаю? – зупинився я. – Ти взагалі хто?

Дівчина трохи помовчала. Потім подивилася мені в очі.

– Мене Світлана звуть. І щоб ти знав – я твоя дочка.

Я поперхнувся. Вона підскочила до мене.

– Яка дочка?

– Рідна, – посміхнулася. – Ну, привіт, тату.

Я дивився на неї і не міг говорити.

– Ти Каті Бабич донька? – нарешті видавив я.

– Вже Микитюк. Вона довго на тебе чекала. Ти обіцяв повернутися. Але ти ні разу не подзвонив. Ні разу не написав. Вона дізналася про вагітність уже після того, як ти поїхав.

Світлана дивилася на мене без злості. Але й без теплоти.

– Важко їй було. У селі всі шепотілися, пальцем показували. Я в дитинстві часто хворіла. Вона між мною і роботою бігала. Добре, що бабуся з дідусем допомагали. Бо ти не допоміг жодного разу.

– Вибач мені, доню, – я заплакав. – Я не знав.

– Та що вже, – махнула рукою. – У мами проси вибачення, не в мене. Ось що я думаю.

Вона встала і сказала просто, без зайвих слів.

– Завтра приїде Роман, мій наречений. Ми веземо тебе до лікарів у місто. І не сперечайся. Мені батько живий потрібен. І дітям моїм потрібен дідусь.

Світлана вийшла з хати – сказала, що принесе їсти.

Я підійшов до вікна. Дивився на її силует і витирав сльози.

Я приїхав сюди, щоб закінчити. А вона прийшла і сказала: починай.

Скажіть мені: чи можна після всього того, що я зробив, просто прийняти таке прощення?

Valera

Популярне