Світлана прокинулася, відкрила очі: Боже! Вся спальня потопає в квітах! Скрізь троянди – бордові, червоні, білі

Сьогодні в родині Нечаєвих радісний день – десятиліття спільного життя. Світлана прокинулася, відкрила очі: Боже! Вся спальня потопає в квітах! Скрізь троянди – бордові, червоні, білі. А на тумбочці – улюблені величезні білі хризантеми. Світлана сіла на ліжку. Погляд впав на згорток, перев’язаний рожевою стрічкою. “Що це?” – Світлана розв’язала стрічку. Величезний фотоальбом. На обкладинці напис: «МОЯ КОРОЛЕВА».

Світлана притиснула альбом до грудей, засміялася:

– Милий! Милий мій дурник! Що ж ти знову придумав?

Гортала альбом, який чоловік Роман оформив своїми руками. Це ж треба! Коли ж він все це зробив? Під кожною фотографією Роман зробив підпис. Намагався виводити кожну букву. В цьому альбомі було відображене все їх життя. Всі щасливі десять років. І тепер Світлана дякує Богові за те, що послав їй такого чоловіка. Чоловіка, який все життя вважав її королевою. А могло всього цього і не бути, якби …

***

Світлана і Роман жили в одному селі. Ще в школі Рома закохався в Світлану без пам’яті. А коли вона повернулася після училища в село, він взагалі, голову втратив. Та й як тут не закохаєшся: зеленоока, з «французькими» бровами, смаглява, з несподівано глибоким ніжним рум’янцем на високих вилицях. Тонке і густе волосся красивою хвилею лягало над чистим високим чолом. Доповнювали цю красу красивого малюнка губи.

У Валентини, крім Світлани, було ще троє дітей. Сім’я Валентини Порохової була з найбідніших в селі. Світлані виповнилося вже двадцять років, але ніхто з села сватів НЕ засилав. Вона вважалася незавидною нареченою. Два роки тому чоловік Валентини поїхав на заробітки і пропав. Подавала вона в розшук, та без толку. Ось і б’ється вона два роки, як риба об лід, щоб прогодувати дітей. Зарплата на фермі копійчана, а робота важка. Останнім часом грошей взагалі не платили. Сяк-так виручає господарство, а й воно вже стало невигідним. Корми дорожчають, свого сіна не вистачає, доводиться купувати. Валентина знемагала від постійного безгрошів’я, а виходу не бачила. З цією проклятою перебудовою все життя пішло шкереберть.

Роман же був у батьків єдиним і улюбленим сином.

Нечаєві були міцними господарниками. Михайло вчасно вивернувся і придбав сільгосптехніку, яку радгосп тоді продавав за безцінь. Працьовитий сам, він і сина з дитинства привчав до праці. Рома ще пацаном вмів працювати і на тракторі, і на косарці, і на комбайні. А потім Михайло орендував кілька гектарів землі. Засівав одні поля гречкою, інші буркуном. Пасіку тримав. Меду по сорок фляг качав. Однак, при всьому їх багатстві, Нечаєвих в селі любили. Якщо хто у них допомоги просив – ніколи відмови не було.

Відучившись, Світлана повернулася додому. Спочатку намагалася знайти роботу. Але яка ж у селі робота? Та ще в такий час.

Мати запитала:

– Доню, ти ще не вирішила, що будеш робити далі?

– Що ти хотіла?

– Грошей зовсім немає. А ще дітлахів до школи одягнути хоч якось треба. Не придумала, куди працювати підеш?

– На фермі є робота?

– Та так-то є. Але, боюся, ти не підеш туди.

– Чому?

– Не витримаєш. Важко. Може, кудись в інше місце спробуєш?

– Не бійся, мамо. Витримаю. Та й куди в селі підеш?

На наступний день пішла Валентина до завідуючої фермою просити за Світлану. Але та одразу відрізала:

– Немає куди мені її брати. Сама, мабуть, знаєш, що ферма на ладан дихає. Приїжджали тут якісь бізнесмени. Щось все ходили, виглядали. А чого їм треба – не говорять. Ось я і не знаю, що далі буде. Впевнена, що нічого хорошого.

Повернулася Валентина додому, піймавши облизня. Сиділа, опустивши голову. Нарешті, покликала Світлану:

– Не бере Фролова тебе. Каже, що, напевно, ферму скоро ліквідують. Що робити будемо?

– Так придумається що-небудь. Тут мене дівки кликали суницю збирати та в місті продавати.

Зараз з ними буду поки, а там видно буде.

До середини літа, поки суниця не закінчилася, Світлана їздила з дівчатами в місто продавати ягоди.

Сяк-так годувалися на виручку. Потім полуниця польова пішла. Потім гриби. Їздила з грибами в місто. Але все це приносило сім’ї лише слабке полегшення. З горем навпіл Валентина і Світлана годували сім’ю. Ледве-ледве трималися на плаву. Як зиму пережили – самі не могли зрозуміти.

Роман все страждав за Світланою. Хлопець уже відслужив в армії, повернувся, почав працювати механіком в МТСе. Незважаючи на благополуччя і матеріальний достаток, Нечаєві останнім часом відчували себе нещасними. Бачили, що син втратив спокій і сон. Нічому не радий. Ходить, як у воду опущений. Батьки, звичайно, знали причину цієї зневіри. Для Нечаєвих, як і для будь-яких батьків своє дитя – найкраще і найкрасивіше. Але круглоголовий, ширококостий Роман в порівнянні зі Світланою програвав все. В молодості зовнішність дуже важлива. Мати часто таємно плакала. Дуже вже їй шкода було сина. Такий хороший хлопець! І працьовитий і поважний. Ніхто в селі про нього поганого слова не скаже. А от не таланить йому в любові! Що тут поробиш! Одного разу Михайло, батько Романа не витримав:

– Гаразд, мати, не реви. Давай підемо до Валентини свататися.

– Ох і дурний же ти, Міша. Піти-то можна. Та не любить Світлана нашого Ромчика. Нічого не вийде з цієї затії. Тільки насмішимо все село.

– Все одно, давай сходимо.

-Ні, краще зробимо так. Я сама до Валентини підійду. Нехай я скажу щодо Світлани.

На наступний день, вранці, коли виганяли корів, Ольга, мати Романа, підійшла до Валентини:

– Валя, затримайся на хвилинку, розмова є.

– Привіт, Олю. Що ти хотіла?

– Валю, ти ж знаєш, що наш Рома любить твою Світланку.

– Нічого не знаю. Перший раз чую.

– Так, давно вже, ще зі школи. Як ти подивишся, якщо ми свататися прийдемо?

– Так господи, боже ж ти мій! Так Оленька! – засміялася Валентина. – Яка ми вам рідня? Ви багаті! А ми? Голота! На що ми вам здалися?

– Валя, послухай мене. Ти знаєш, як ми любимо свого Рому. Ми для нього готові кістьми лягти, аби він щасливий був. Головне, щоб ти була не проти. Погоджуйся! А, якщо вийде все, ми і тебе не залишимо. Допоможемо дітлахів ростити. Адже знаєш, гуртом і батька бити легше. Ну що скажеш?

– Господи, Оля! Я тут, взагалі, ні до чого. Хто мене питати буде? Так я-то не проти. Я тільки за! А якщо Світлана не погодиться? Ти ж знаєш її характер! Уперта – не доведи Господь. А ну, як упреться? Що тоді робити?

– Гаразд, Валя. Посватаємося, а там видно буде.

А Рома все сподівався зав’язати стосунки зі Світланою … Але для неї його ніби не існувало. Не звертала на нього уваги. Його несміливі спроби підійти, поговорити, вона відкидала відразу.

Одного разу Роман набрався сміливості і запросив Світлану в кіно. А їй вже до оскоми набридло одноманітність. День у день – одне і те ж. Ніякого продиху немає від битовухи. І вона погодилася.

Роман чекав Світлану біля ганку сільського клубу. Коли вона підійшла, він, червоніючи, простягнув їй два паперових пакета.

– Що це?

– Цукерки. Тобі і дітлахам.

– Дякуємо.

А сама подумки усміхнулася: «Довго думав? Треба ж! Здогадався стільки цукерок притягти! А все-таки приємно … »

Після кіно Роман проводив Світлану додому. А вона думала: «Хороший хлопець, але краси б не завадило. На ведмедя схожий. Здоровий і клишоногий. Не треба йому голову морочити. А то ще вважатиме, що … »

Минуло кілька днів. У будинку Валентини було сумно і понуро. Всі сиділи, хто де, і мовчали.

Грюкнула хвіртка.

– «Кого там ще несе?» – роздратовано подумала Світлана. На порозі з’явилися Нечаєві.

«А цим-то чого треба?» – здивувалася дівчина.

– Привіт, сусіди дорогі! Дозвольте увійти?

Валентина спустила ноги з дивана:

– Проходьте …

– У вас товар, як то кажуть, у нас – купець, – Михайло жартівливо почав пояснювати мету свого приходу.

Гості пройшли до столу. Михайло поставив на стіл пляшку вина.

– Дякую, Міша, – Валентина опустивши очі, стояла перед столом. – Вибачайте, сусіди дорогі, але на стіл поставити нема що. Не чекали нікого.

– А це – нічого страшного! – Ольга спритно виклала з сумки на стіл пакунки з закусками, – Світлано, давай посуд.

На тарілках з’явилася ковбаса, холодна телятина, нарізана тонкими скибочками, оселедець, хліб, банка консервів, ціла гора цукерок, пряників, зефіру.

– Дітлахи, сідайте за стіл, пригощайтесь, – Ольга ласкаво подивилася на хлопчиків.

Діти почали жадібно їсти. А Світлана сиділа бліда, випрямивши спину, немов аршин проковтнула.

-Ну що скажеш, сусідко? Чи згодна ти віддати за нашого сина Романа свою красуню-дочку?

– Так я-то згодна. Але треба запитати і згоди Світлани.

– Звичайно, – Михайло підійшов до Світлани. – Світлана, ти згодна вийти заміж за Рому?

– Я знаю, Рома хороший хлопець. Але ж я не люблю його. Як же я можу вийти заміж за нелюба?

– Світланка, скажи, чому ти не любиш Рому? Тому що він не красень? Не пара тобі? – Ольга благально дивилася на дівчину. – Так адже краса придивиться, а розум стане в нагоді.

– Так краса тут ні до чого. Просто я не люблю його, і все.

– А, може, потім полюбиш? Знаєш, як раніше говорили: «Стерпиться – злюбиться».

Ольга розуміла, що говорить не те. Але від хвилювання не могла підібрати потрібних слів. Знітилася.

Замовкла. Серце у неї завмирало. Потім вона закрила обличчя долонями, і з-під них покотилися рясні сльози.

Михайло піднявся з-за столу:

– Гаразд. Як то кажуть, на милування нема силування. Вибачте що турбую. Підемо ми.

***

А село стрімко занепадало. Ферма хиріла. І, одного разу, наїхали «бізнесмени». Відвезли всіх корів, розібрали все обладнання, повантажили все, що представляло хоч якусь цінність, на машини і поїхали. Робочі з ферми прийшли до Фролової, почали просити зарплату за останні чотири місяці. Фролова встала з-за столу, визвірилася:

– Нате, рвіть мене на частини. Де я вам грошей візьму?

Світлана приїхала з міста, куди возила суницю на продаж. Ще на підході до будинку вона почула дитячий плач. Забігла у двір і побачила, що троє братиків намагаються відкрити сарай.

Сарай був замкнений зсередини.

– Що трапилося? – Світлана злякано термосила старшого братика за плече.

– Мама там …

Світла озирнулася, шукаючи очима, чим би вибити двері. Схопила колун і почала з розмаху всаджувати тонкі дошки. Нарешті, двері відчинилися. На дровах сиділа Валентина з конопляною мотузкою в руках і нерухомим поглядом дивилася прямо перед собою. Світлана вирвала мотузку з рук матері:

– Ти що твориш!

– Усе! Не можу більше!

Дочка вивела мати з сараю, довела до дому. Поклала на диван.

Світлану пробирало тремтіння. Трохи заспокоївшись, вона сіла до матері на диван:

– Що ти твориш, я тебе питаю!

– Ферму закрили, грошей не дали. Що тепер робити?

– Вихід шукати, ось що робити!

Мати, не дивлячись на Світлану, повільно промямлила:

– Вихід? .. А де той вихід? .. Не знаєш? От і я не знаю. Знаю одне, що тепер нам всім гаплик …

– Для початку заспокойся! Ну давай зараз все село вішатися буде! Що-небудь придумається.

Було похмуро. Всі мовчали. Важка тиша повисла в будинку.

Валентина лежала з відкритими очима, втупившись в одну точку. На душі було важко і безпросвітно. Світлана, обхопивши голову руками, сиділа біля столу на табуретці. Раптом вона різко встала і швидко вийшла з дому, грюкнувши дверима.

Підійшовши до будинку Нечаєвих, Світлана зупинилася. Зібравшись з думками, вона натиснула на кнопку дзвінка. З хвіртки виглянула Ольга. Світлана похмуро глянула на неї:

– Добрий день. Я до вас на хвилинку.

– Проходь в будинок.

– Ні. Не хочу, щоб нас хто-небудь чув.

– Так я сама вдома. Мужики на роботі. Ще не повернулися. Проходь.

Увійшовши до будинку, Світлана була вражена багатством обстановки:

«Так … Це не наша з мамою біднота …»

– Ось ви приходили свататися. А ви знаєте, що у мене навіть маленького приданого немає? Грошей – ні копійки. Добре, я згодна вийти за Романа. Тільки без весілля. Не треба нічого. Нам за вами не наздогнати.

Ольга не вірила своїм вухам. Ось, виявляється, як може вийти в житті. Нещодавно вони з Михайлом стежили за сином, щоб той, не доведи Господь, з собою нічого не створив, а сьогодні все так круто змінилося.

Ольга заплакала. Чи то від радості, чи то від нервів …

– Світланка, ні про що не турбуйся. І весілля буде, і все буде, як годиться, – крізь сльози посміхалася Ольга.

– А сам-то Роман згоден взяти мене за дружину? Мені він пропозиції не робив.

– Господи, Світлана! Так він же хотів! Але ми йому розповіли, що ходили свататися, та отримали від воріт поворот. Так після цього він не посмів підійти до тебе.

– Зрозуміло.

– Світланка, ти не турбуйся. Я все зроблю в кращому вигляді. Все буде добре.

– Гаразд, піду я.

– Іди, моя мила. І бережи тебе Господь.

«Ну ось, Світлана Батьківна, ти і продала себе … Проклята бідність. Як огидно … Ах, якби не мама, та не дітлахи … Ось я мати майже з петлі витягла … А зараз мені самій хоч мотузку намилюй … »

Рано вранці, як звичайно, Світлана з подружками пішли в ліс збирати суницю. Дівчата весело базікали, але не до веселощів було Світлані.

– Свєтка! Ти чого, як у воду опущена?

– А чому радіти? Приходили свататися Нечаєві … Я погодилася вийти за Ромку.

– Ось це тааак! Ну і чого ж ти скисла? Молодець, що погодилася. Ромка – золотий мужик! Не красень, звичайно. На Шрека схожий. А так – золото-золотом!

– Золотий, золотий. Та не люблю я його … І що з цієї авантюри вийде?

– Ой, та подумаєш, цяця яка! Зате будеш, як у Христа за пазухою! Головне – він тебе любить! А там – стерпиться – злюбиться!

– Не хвилюйся, Свєтка! Вже тут ти не прогадаєш! – змовницьки підморгнула одна з дівчат.

– Пошлячка ти, Людка! А як же кохання? – Світлана докірливо глянула на подругу.

– Ой, ну треба ж! Кохання! А що таке любов? Я десь читала, що це проста хімічна реакція, яка відбувається від феромонів, гормонів, флюїдів і всякої такої фігні. А коли реакція закінчується, настає звичайна звичка до людини. Так що, вийдеш заміж по любові, або зовсім без любові – яка різниця? Все одно, все пройде.

– І правда, Свєтка! Он, які красуні виходять заміж за багатих, жирних, смердючих татусів! І живуть, без будь-якої любові, не заморочуються. Собі їздять по Канарах та по Європах, і у вус не дують. А ти виходиш заміж за нормального хлопця. Чого тобі треба?

– А мені це гидко, гидко.

– Ну і сидіть тоді з матір’ю та з пацанами! Лізьте з куля в рогожу! Вам, мабуть, так більше подобається! Тебе ж не на мотузці тягнуть! Сама йдеш!

– Дівчата! А я ж можу Ромці життя зіпсувати …

– А ти не будеш нищити! У тебе що, замість голови – чан з лайном? Сама за себе не ручаєшся? Так роби ти, що хочеш! Дістала вже! Як то кажуть, витягла пістолет – стріляй! А не можеш стріляти – не витягуй!

– Не лайтеся, дівчатка, – постаралася розрядити обстановку Світлана. – Просто на душі миші шкребуть. Якось все не по-людськи виходить.

Поки збирали ягоди, Світлана все думала, думала … «Ось мої батьки. Одружилися по пристрасній любові.

Без будь-яких розрахунків. Ну і що в результаті? Постійне безгрошів’я зробило свою справу. Мати з батьком почали лаятись. Все частіше і частіше. Кожен вважав винним в злиднях один одного. А з боку здавалося, що це не дві найближчих людини, а два запеклі вороги. І де ж любов? Куди вона зникла?»

Набравши по відерці суниці, дівчата поїхали на ринок в місто. Коли повернулися, Світлана пішла додому. Увійшла в хату, а назустріч – мати. Начебто вже чекала:

– До тебе гість прийшов, – прошипіла, а сама вискочила в сіни.

У кімнаті стояв Роман. У новому костюмі, з букетом білих хризантем. А сам від збентеження – червоний, як варений рак. Зробив крок вперед, простягнув квіти:

– Світлана! Я хочу, щоб ти була моєю дружиною! Ні, щоб ти погодилася стати дружиною! – зовсім сплутався хлопець.

– Добре, Рома. Я згодна.

***

Весілля призначили на кінець серпня. Нечаєві готувалися зіграти весілля за вищим розрядом. Але напередодні між Валентиною і Нечаєвими відбувся важка розмова:

– Міша, Оля. Ми ж зі Світланою просили вас не робити весілля. Можна було б просто вечерю зробити і все.

– Та ти що, Валя! Ти в своєму розумі? Так щоб ми єдиного сина без весілля одружили? Так ні за що на світі не буде цього!

– Але ви і нас зрозумійте теж. Що люди скажуть? Всі знають, що у нас воша на аркані скаче.

– Скажуть? Нехай говорять. Знаєш, Валя, ось на скількох весіллях ми гуляли – не згадаєш! І що?

Хоч і того краще все продумано і влаштовано. Але обов’язково знайдеться паршива вівця, яка що-небудь та обгидить! Коротше, – Михайло поплескав Валентину по плечу, – ми весілля зробимо, як самі вирішимо. І ні в кого питати нічого не будемо.

– Так, Валя. І ні перед ким звітувати не будемо, – підтакнула Ольга.

А десь в середині серпня, в суботу, до будинку Валентини під’їхав на іномарці Роман:

– Світланка, збирай дітлахів. У місто поїдемо. До школи все купувати.

– Що це ти придумав? Ти що хлопчакам батько рідний? Принизити нас хочеш?

– Світлана, ну навіщо ти так? – Роман навіть почервонів від образи. – Скоро ріднею станемо. Треба ж допомагати один одному? Я якось так думаю.

Дівчині стало ніяково. Навіть трохи зніяковіла:

– Ну пробач, Рома …

Світлана швидко зібрала братиків. До самого вечора Валентина ходила від вікна до вікна, чекала «своїх». Нарешті, приїхали. Скільки покупок привезли! Ледве перетаскали пакети в будинок.

Дітлахи, захлинаючись, перебиваючи один одного, розповідали, що були в парку, накаталися на гойдалках, на різних атракціонах. У кафе ходили, наїлися морозива. А Світлані плаття купили весільне. Красиве!

Валентина слухала їх, а сама сльозами давилася. Так їй було прикро за свою долю. Працювала, як віл, а дожила до того, що чужі люди дітей в школу збирають … І діватися нікуди …

Нарешті, настав день весілля. З самого ранку в будинку Валентини чаклували перукарка, манікюрниця. Подружки, вже ошатні, прийшли одягати наречену. Всі приготувалися до «викупу».

Коли після викупу наречений вивів наречену на ганок, всі мимоволі замилувалися – яка ж красива була Світлана! Очей не відвести!

Перший день весілля пройшов цілком благополучно. Гостей було – не злічити! Молодим надарували багато грошей, багато подарунків. Було весело, тільки наречена була сумна. Була бліда, посміхалася, як хвора, ледь помітно.

Молоді пішли ночувати в новий будинок, подарований батьками Романа. Світлана боялася навіть уявити, як вони з Романом ляжуть в ліжко. Сиділа в сукні на дивані, не рухаючись. Рома сидів на стільці і мовчав. Коли мовчання затягнулося до неможливості, Світлана різко піднялася:

– Ну досить! Давай лягати. Вимкнула світло. Роздяглися, лягли. Роман боявся поворухнутися.

Потім, все ж повернувся до дружини, простягнув руку і погладив її по нозі. Світлана здригнулася і стиснула ногу, як поранена пташка. Більше Роман до неї не торкався.

Село гуляло ще два дні. Молоді були збентежені загальною увагою. Від Ольги не сховалося те, що син дуже сумний. Та й Світлана не дуже-то весела. Знову у матері серце защеміло: «Та що ж це таке, справді? Не заладилося у них, чи що? І в кого ж Рома такий матрац? Сили у нього – хоч підкови розгинати. А до дівки доторкнутися боїться. … »

Світлана розуміла, що їй треба першою якось зробити рішучий крок. Але якась невідома сила не давала їй навіть доторкнутися до Романа. Адже це вже навіть не смішно. Місяць, як одружилися, а між ними так нічого і не було. Роман навіть і не повертається до неї. Боїться, що отримає відмову.

Часто до Романа зі Світланою приходили друзі. З ними Світлана поводилася дуже вільно. Завжди їй було весело. Але варто було залишитися одним – як ніби ступор на неї нападав.

Одного разу, коли Роман спав, Світлана довго читала книжку. Потім подивилася на чоловіка, і раптом відчула таку ніжність до нього! Чим же він перед нею винен? Що негарний? Так це що, вина його? А яка особисто її, Світлани, заслуга в тому, що вона красива? Пишатися тим, що ти красива, це все одно, що пишатися тим, що ти народилася у вівторок. Та дурниці все! Дуже він красивий! А душі в ньому – на десятьох вистачить … Світлана вперше ніжно обійняла чоловіка …

А потім було довге-довге щастя … Через рік народився Павлик. Часто Роман називав Світлану «Моя королева».

Вам сподобалася ця життєва історія?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector