Нашому сину назначили операцію з видалення гланд. Дружині не могли дати лікарняний, працювала вона неофіційно. Тому з малим у лікарню ліг я. Для мене окремого спального місця не виділили – доведеться три дні спати на кріслах. Ну нічого!
Настав день операції. У палату зайшла медсестра, зробила Сашку укол і пішла. Повернулась через 15 хвилин, забрала його з собою в операційну. Тоді забрала ще двох дітей. А Сашка так і не було.
Раптом увесь медперсонал почав бігати, оживився.
Двох дітей, яких забирали після сина уже повернули назад. Я почав турбуватись. Можливо, щось пішло не так?
Зайшла медсестра і попросила мене зайти до завідуючого відділенням. Мої ноги стали ватні, я йшов за нею і не знав, що відбувається.
Я розумів: щось точно трапилось!
Завідуючий повідомив, що у мого Сашка була зупинка серця через передозування наркозом. Анестезіолог не розрахував правильну дозу.
Мене привели у реанімацію. Мій синочок лежав під цими усіма трубками, таки беззахисний. Зараз усе минулося, його відкачали.
Я дуже переживався за сина. Я боявся, що можу його втратити. Не залишав його самого ні на хвилину.
Замість декількох днів ми провели у лікарні три тижні.
Ви уявити не можете, яке це щастя, коли дитина може тебе погладити по обличчі, обійняти. Ти ось-ось її втратив, але Бог дав шанс бачити його живим.
Після операції я намагався не сваритись на Сашка, не злитися. І досі боюся його втратити…
Зараз Сашко вже дорослий, має своїх дітей. І так само як я турбується про них. Він хороший батько.
Тільки от я ніяк не можу відпустити ту ситуацію, що сталась 20 років тому. Страх нікуди не зникає..
Бережіть і піклуйтесь про своїх дітей.
Як гадаєте, чому у батька так і не зник страх?
