Засніженими рейками повільно повзе потяг. Він кволо тягне один за одним вагончики, ніби й не бажаючи прибувати до пункту призначення. Щось подібне помічаю і в нашому існуванні. У всіх море справ та клопотів, і тягнучи їх за собою, обережно просуваємо вперед, ніби й зовсім не знаємо дороги. В тоді, відчуваючи брак часу, нарешті починаємо квапитися.
І все ніби у нас є, але чогось катастрофічно не вистачає.
Нерідко забуваємо, що найбагатші ми вже тому, що маємо батьків. Втім, сприймаємо це як даність, тож і не замислюємося, скільки часу приділяємо їм на кожному етапі свого дорослішання. А доходити може й взагалі до одного дзвінка на місяць. Зате вони так чекають, щоб почути наш голос чи побачити дітей з онуками вживу. Вони й досі залишаються нашими батьками, скільки б років нам не було.
Зате ми часто плутаємо турботу з порушенням особистого простору. Думаємо, що все, чого прагнуть наші рідні – закидати нас непотрібними повчаннями. А це неабияк виводить із себе, чи не так?
Але рано чи пізно точно настане мить, коли ви побачите правду.
Вам навпаки не вистачатиме спілкування з батьками, навіть якщо у вас буде своя сім’я. Як би далеко позаду не залишилося ваше дитинство, ви все одно завжди почуватиметеся беззахисними дітьми. Ось тільки тепер є великий ризик залишитися самими. Тож варто цінувати своїх батьків, доки вони живі.
Щодня ж хочеться комусь розповісти, що у вас на душі, особливо, якщо там нічого хорошого. У нас є потреба в підтримці та порадах, а хто нам їх дасть краще, ніж батьки? Тому й беремо в руки телефон і набираємо маму.
І дуже прикро, коли по той бік уже немає кому відповісти. Не зробили ще зв’язку з небесами.
Пригадайте, як ви радієте, коли бачите рідних у снах, не маючи змоги побачити їх у реальному світі…Цей спогад здається таким теплим промінцем і цей холодний зимовий ранок.
Та і минають роки…
Колись я не цінувала своїх батьків, а зараз мені так не вистачає мами.
А ще я сумую за бабусею та дідусем, до яких навідувалася раз у два роки. Вони у мене були такими хорошими та привітними. Мені часом навіть сусідки не вистачає, яка в дитинстві постійно пригощала мене яблуками і кликала на чай з пирогами.
І ні, я не жаліюся вам. Скоріш підбиваю підсумки власного життя і застерігаю від помилок вас.
Не дозвольте собі спізнитися!
Краще відкладіть усі справи та клопоти, щоб зателефонувати рідним. Відвідаєте маму, тата, дідуся і бабусю. Не уникайте таких можливостей і не відкладайте все на потім.
Робіть бодай щось, доки не стало пізно.
А як часто ви знаходите час для рідних?
