Та ну, зайнята я, – вкотре вигукую в трубку, – Ну все гаразд, мамо! Передзвоню, коли зможу. Ні, не приїду. Давай, бувай, справ вище стріхи

Засніженими рейками повільно повзе потяг. Він кволо тягне один за одним вагончики, ніби й не бажаючи прибувати до пункту призначення. Щось подібне помічаю і в нашому існуванні. У всіх море справ та клопотів, і тягнучи їх за собою, обережно просуваємо вперед, ніби й зовсім не знаємо дороги. В тоді, відчуваючи брак часу, нарешті починаємо квапитися.

І все ніби у нас є, але чогось катастрофічно не вистачає.

Нерідко забуваємо, що найбагатші ми вже тому, що маємо батьків. Втім, сприймаємо це як даність, тож і не замислюємося, скільки часу приділяємо їм на кожному етапі свого дорослішання. А доходити може й взагалі до одного дзвінка на місяць. Зате вони так чекають, щоб почути наш голос чи побачити дітей з онуками вживу. Вони й досі залишаються нашими батьками, скільки б років нам не було.

Зате ми часто плутаємо турботу з порушенням особистого простору. Думаємо, що все, чого прагнуть наші рідні – закидати нас непотрібними повчаннями. А це неабияк виводить із себе, чи не так?

Але рано чи пізно точно настане мить, коли ви побачите правду.

Вам навпаки не вистачатиме  спілкування з батьками, навіть якщо у вас буде своя сім’я. Як би далеко позаду не залишилося ваше дитинство, ви все одно завжди почуватиметеся беззахисними дітьми. Ось тільки тепер є великий ризик залишитися самими. Тож варто цінувати своїх батьків, доки вони живі.

Щодня ж хочеться комусь розповісти, що у вас на душі, особливо, якщо там нічого хорошого. У нас є потреба в підтримці та порадах, а хто нам їх дасть краще, ніж батьки? Тому й беремо в руки телефон і набираємо маму.

І дуже прикро, коли по той бік уже немає кому відповісти. Не зробили ще зв’язку з небесами.

Пригадайте, як ви радієте, коли бачите рідних у снах, не маючи змоги побачити їх у реальному світі…Цей спогад здається таким теплим промінцем і цей холодний зимовий ранок. 

Та і минають роки…

Колись я не цінувала своїх батьків, а зараз мені так не вистачає мами.

А ще я сумую за бабусею та дідусем, до яких навідувалася раз у два роки. Вони у мене були такими хорошими та привітними. Мені часом навіть сусідки не вистачає, яка в дитинстві постійно пригощала мене яблуками і кликала на чай з пирогами.

І ні, я не жаліюся вам. Скоріш підбиваю підсумки власного життя і застерігаю від помилок вас.

Не дозвольте собі спізнитися!

Краще відкладіть усі справи та клопоти, щоб зателефонувати рідним. Відвідаєте маму, тата, дідуся і бабусю. Не уникайте таких можливостей і не відкладайте все на потім.

Робіть бодай щось, доки не стало пізно.

А як часто ви знаходите час для рідних?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector