Бабця Муся, а саме так восьмирічний Ігор називав свою прабабусю Марію Борисівну, чекала онука з прогулянки, готуючи млинці. Вона тихо наспівувала якусь пісню і з любов’ю змішувала інгредієнти для млинців в старій залізній мисці …
Жінка, яка виховала колись п’ятьох дітей, дуже чекала онуків … Спочатку їх народження, а потім і приїздів в гості … Але, діти, як птиці, розлетілися по великій країні і тільки зрідка надсилали фотографії онуків, які стрімко дорослішають … надсилала гроші через пошту на День народження і …
Одного разу майже всі зібралися на ювілей … Мусі виповнювалося 70 років … бадьора жінка сама приготувала все на стіл і обслуговувала гостей, як могла … Дивилася на всіх і думала: «Ось тепер і помирати не страшно, всіх побачила, всі живі-здорові … дай Боже…”. Але головною радістю був перший і поки єдиний правнук Ігор.
Скільки радості було у Мусі, коли з’явилася можливість побути з Ігорем довше … Тоді, за столом, онук Марії Борисівни Степан звернувся до бабусі чи з проханням, чи то з питанням … Спочатку довго пояснював, що на північ хочуть з дружиною махнути, грошей заробити … Потім почав акуратно натякати, що Ігора немає з ким залишити, мовляв бабуся і дідусь самі ще люди працьовити – нема коли за малюком стежити … А Ігора-то хоча б на літо поки прилаштувати під рідне крильце, тим більше в селі йому влітку і краще буде …
Гості роз’їхалися, а Ігор залишився … За кілька тижнів Муся вивчила всі його звички і навчилася домовлятися про все, щоб хлопчик і слухняним був, і шкоди не наробив … А за послух раз у раз радувала його улюбленими млинцями з медом або варенням …
Вона вже наливала тісто великою дерев’яною ложкою на сковорідку, коли згадала про розмови з Ігорем, і посміхнулася. Все дорослим хоче бути … Здаватися дорослим хоче, самостійним … Ну, тим і простіше … коліна ось розбив, в сльози відразу, а я йому, мовляв, ти чого ревеш, дорослий же, а дорослі не ревуть … І хлопчик відразу заспокоюється … Та й по дому допомогти брався, нехай і невміло … Варто було тільки натякнути, що всі дорослі так роблять – допомагають по господарству … так Ігор хвацько міг мітлу схопити і відправитися двір мести … Всяко до праці привчається …
Ігор весело вбіг до хати, коли на столі вже стояла тарілка з стопкою млинців, а в керамічній невеликій мисці з гіркою було накладено найсмачніше агрусове варення … набігається на свіжому повітрі хлопчик, майже не пережовуючи поглинав млинці, заїдаючи кожен варенням, яке черпав ложкою …
– Не поспішай! Ніхто ж не забирає! – з ніжністю сказала Марія Борисівна, наливаючи в залізну кружку молока і подаючи її правнуку.
– А я не поспішаю, смачно просто! – з набитим ротом виправдовувався Ігор.
– Ти, напевно, на вулицю сьогодні більше не ходи … – Серйозно, але без натиску сказала Баба Муся. – Не подобається мені, що покахикувати ти почав … На ніч молочка з медом тобі зроблю … Пару днів вдома побудеш, а потім гуляти знову … Та й погода геть погана, боронь Боже зовсім занедужаєш …
– Але тільки пару днів! – прожувуючи черговий млинець, погодився Ігор.
Вночі у нього піднялася температура і баба Муся сиділа при ньому, так і не стуливши очей … На наступний день до обіду вона приготувала наваристий бульйон з півня і покликала правнука до столу.
– Ігор, почекай, не хапай ложку … – почала баба Муся. – Спочатку треба півзубчика часнику розжувати добре. Будемо з твоєю хворобою боротися.
– Фууууу … – протяжно вимовив хлопчик і скривився. – Терпіти не можу часник.
– А хворобу свою терпіти можеш? – з посмішкою запитала баба Муся. – Поки хворієш, так на вулицю не пущу. Хочеш вдома все літо пробути, так пробудеш …
– Не буду! Дорослий я! Краще все літо в хаті, ніж часник цей! – впевнено, але без капризів, відповів Ігор.
– Божечки! – немов виправдовуючись, сказала баба Муся. – Забула зовсім, що дорослий же ти … А я з тобою все, як з дитям малим … – Потім хитро так посміхнулася і продовжила. – Раз дорослий ти, так пора тобі дізнатися дещо. Те, що тільки дорослі знають. Легенда є …
– Знову казки … – заканючив Ігор.
– Казки – це для дітей! – махнула рукою баба Муся. – А для дорослих – легенди. Ти ось послухай.
Хлопчик засовався на великому дерев’яному стільці, настільки великому, що, коли Ігор сидів на ньому, ноги навіть не діставали до підлоги. Сівши зручніше, поклав руки на стіл, смикнув пальці в замок і з готовністю подивився на прабабусю.
– Так ось легенда є одна … Стара престара … Колись давним-давно, коли не було на світі ще телевізорів і велосипедів, замість лампочок в будинках були свічки і люди були зовсім іншими … Існувала одна держава. І все в ній добре було – селяни працьовиті, воїни вірні слову і король – чесний і справедливий … Але біда була в тій державі – жив неподалік від кордонів страшний і жахливий дракон. – При згадці казкового чудовиська, баба Муся для правдоподібності навіть тон змінила. – І вимагав цей дракон одне – якщо не хочуть люди держави, щоб дракон на будинок їх нападав, та поля з пшеницею вогнем палив, то повинні данину йому приносити … А для данини цієї вимагав дракон раз в якийсь час відправляти в печеру, де він жив, найкрасивішу дівчину.
– А навіщо? – з цікавістю слухаючи все, що говорила йому бабуся, запитав Ігор.
– Ну, ось ти ж млинці любиш? А дракон дівчат красивих любив. Вони йому смачніші від інших були … – посміхнувшись пояснювала баба Муся.
– Аааааа, зрозумів! – Закивав Ігор і приготувався слухати далі.
– І ось так відправляли дракону цьому найкрасивіших дівчат з держави … А за це дракон, як і обіцяв, не чіпав ні посіви, ні хати … Добрі молодці, які любили найкрасивіших дівчат, раз у раз вирішувалися відправитися на бій з драконом, щоб раз і назавжди вбити його, але ніхто живим з печери дракона не вертався … і ось залишилася в тій державі тільки одна красива дівчина – дочка короля … Настав вечір перед тим днем, коли судилося королівській дочці відправитися в печеру дракона … Батько і мати плакали … Плакав і її наречений – королевич з сусідньої держави … Сказав він, що обов’язково відправиться до дракона і спробує врятувати свою наречену …
– І врятував він її? – махаючи ногами під столом, стурбовано запитав Ігор.
– Не квапся, зараз все дізнаєшся … – м’яко і з посмішкою відповіла баба Муся. – Уже ніч глибока була, а королівна все не спала … Гірко їй було, що королевич її коханий загине ні за що … У неї-то доля така, раз красивою вродилася, а ось наречений … І вирішила тоді королівна, що не дасть дракону коханого її вбити … Схопила вона кинджал гострий, та й, поки всі в палаці спали, побігла до печери драконової … А дракони – вони ж як люди, ночами сплять … і цей дракон теж спав … Тихо підкралася до нього королівна, та й почала шукати місце, куди кинджалом ткнути … Дивиться, а на грудях його, прямо там де серце, лусочки однієї немає … приставила вона до цього місця кинджал і … Вбила дракона …
– На смерть? – здивовано вигукнув Ігор.
– На смерть … – задоволена, що онук перейнявся розповіддю, відповіла баба Муся. – Ось така хоробра вона була … Вбити-то вбила, а як іншим довести, що немає тепер дракона? Що не треба тепер красунь йому на поживу віддавати … Сказати, мовляв, підіть подивіться, так побояться – люди-то й близько до печери боялися підходити … І тут вирішила – а виб’ю я у дракона цього зуби! Покажу всім і доведу, що немає живого дракона.
– І всі-всі зуби вибила? – витягаючи шию від подиву, запитав Ігор.
– Всі до одного! – намагаючись приховати широку посмішку, відповіла баба Муся. – Показала всім, довела, що дракона немає більше … А що з зубами робити – не знає! Пішла вона тоді з цими зубами до мудреця і питає, мовляв, що робити? Викинути – шкода ніби як. А мудрець їй і каже, мовляв, негоже їх викидати, сила в них магічна, від усякої хвороби допомагати будуть людям зуби ці. А королівна і питає, мовляв, а чи вистачить на всіх людей і всі хвороби зубів-то цих? А мудрець їй у відповідь, мовляв, а ти посади їх в землю, нехай ростуть і множаться, тоді на всіх і вистачить …
Баба Муся притихла, закінчивши розповідь, а Ігор, якось недовірливо подивився на невеликий почищений зубок часнику, що лежить на столі.
– І ось так прямо всі-всі хвороби лікує? – перевівши погляд на бабусю, запитав Ігор.
– Ось тобі й маєш! Дорослий, а легенді не віриш! – сплеснула руками баба Муся.
– Так вірю я, вірю, просто … – знову скоса поглядаючи на часник, сказав Ігор.
– А не віриш, так перевір! – хитро підморгуючи внукові і киваючи на часник, сказала баба Муся. –
Ось по два зубки в день якщо будеш добре розжовувати, так і раніше на вулицю гуляти підеш, хвороба відступить. Точно тобі кажу. Магічні вони – ці зуби дракона …
– А ось і перевірю! – впевнено сказав Ігор, кидаючи в рот і розжовуючи зубчик часнику. – Ай, як пече! Ніби правда в пащі у дракона. Як вогонь там …
З того часу, як сталося все це, минуло вже цілих 30 років … Немає вже баби Мусі, а хлопчик Ігор став уже майже сорокарічним чоловіком … І ось черговий раз повертається він з роботи, де у квартирі чекає його дружина і восьмирічна дочка …
– Як справи? Як день пройшов? – запитує він дружину Олю.
– Нормально. Ось тільки Віра покашлює … Треба б завтра її до лікаря зводити … – відповідала Оля.
– До лікаря – обов’язково! Але лікування прямо зараз почнемо! – рішуче сказав Ігор, прямуючи до кімнати дочки.
– Тату! – кидаючись до Ігоря прокричала Віра.
– Ну що, Віро! – Обійнявши дочку, серйозно почав Ігор. – Кажуть покашлюєш ти, значить, лікуватися треба … А то доведеться школу прогулювати …
– Треба! Але я не хочу сироп! На ньому написано, що він для дітей, а я не маленька! Я доросла! – злегка завередувала дівчинка.
– Не хочеш сироп – не треба! Будемо лікуватися часником … – впевнено сказав Ігор.
– Фууууууу! Не буду часник! – сильно скривившись, сказала Віра …
– Віро, ти там говориш, що ти доросла … – з якоюсь дуже загадковою усмішкою почав Ігор.
– А, значить, прийшла пора дізнатися тобі одну легенду …
Вам в дитинстві теж розказували казки та легенди? Яка найбільше запам’яталася?
