– Тату, сіль знову забув.
– Бо вашій мамі не до солі, – Славко кинув щіпку просто в пюре, коли міксер уже гудів. – Добре, хоч у цій квартирі хтось пам'ятає про вечерю.
Діти засміялися.
Двері грюкнули.
Марина скинула туфлі й навіть не зняла пальто.
– Ви вже їсте?
– А ти думала, ми тебе до ночі чекатимемо? – Славко вимкнув міксер. – Діти зі школи, садка, гуртка. Комусь треба було бути вдома.
– Комусь треба й гроші заробляти.
– Ми заробляємо однаково.
– Поки що.
Вона сіла за стіл, глянула в каструлю.
– Знову м'ясо?
– Так. Не всі живуть на каві й чужих обіцянках.
Марина підняла очі.
– Що це зараз було?
– Те, що ти четвертий вечір "на роботі".
Донька тихо хихикнула:
– Я жінка, а не посудомийка.
Марина посміхнулася доньці.
Славко – ні.
– О, супер. Уже й діти вивчили. Тобто готувати, прати, мити, забирати зі школи – це для лоха, який приходить додому вчасно?
– Не перегинай, – відрізала Марина. – У мене зараз шанс. Новий офіс. Інша зарплата. Інший рівень.
– А вдома який рівень? Пральна машина сама розбирає білизну? Чи діти самі собі мати?
– Не починай при дітях.
– А коли? Коли ти знову "затримаєшся"?
Син перестав їсти.
Марина нахилилася до нього:
– Їж, сонце. Тато просто нервує, бо не вміє радіти чужому успіху.
Славко повільно поклав ложку.
– Чужому? Оце добре. Я, значить, твій чоловік, але успіх уже "чужий".
– Якщо тебе це так чіпляє – заробляй більше.
– А якщо тебе так чіпляє дім – живи сама.
Тиша вдарила гучніше за крик.
Марина встала.
– Добре. Я й поживу сама. Відпочину хоч раз не між плитою і кошиком з брудною білизною.
– Дітей теж "відпочивати" забереш?
– Дітей поки лишу. Ти ж у нас ідеальний батько. Покажи.
– "Поки"?..
– Не роби з себе жертву. Тобі ж подобається виглядати кращим на моєму фоні.
Вона пішла в спальню збирати речі.
Донька тихо спитала:
– Мамо, ти до бабусі?
– Так, зайчику. До бабусі.
Славко сперся руками об стіл.
– Тільки не бреши їм у вічі.
– А ти не влаштовуй мені допит у власному домі.
– У власному? Це вже смішно.
Марина різко застебнула валізу.
– Знаєш, що смішно? Коли чоловік миє підлогу два рази й думає, що це замінює амбіції.
– А знаєш, що огидно? Коли "кар'єра" пахне чужим парфумом.
Вона завмерла на секунду.
Потім усміхнулась.
– Ти ревнуєш не мене. Ти ревнуєш, що я можу жити без твого схвалення.
– Іди вже.
– Не дзвони.
– Не хвилюйся.
Вона пішла.
***
Через три дні діти запитали:
– А мама в бабусі ще довго?
– Скільки треба, – сказав Славко і поправив сину комір. – Ходімо. На мультик запізнимось.
Дзвінок у двері.
На порозі – теща з пакетами.
– Пиріжки привезла. І скучила.
– Бабусю! – діти повисли на ній.
Вона зайшла, озирнулася.
– А де Марина?
– У вас же.
– У мене?
Славко подивився на неї мовчки.
Теща зблідла.
– Вона сказала, що до мене їде.
– А мені – що їде до вас.
Син тягнув пиріжок, нічого не розуміючи.
– Ми в кіно йдемо! – радісно крикнула донька.
Теща повільно сіла на стілець.
– Гарно. Мати десь гуляє, а діти в кіно з бабусею. Гарно вона все влаштувала.
Славко дістав третій квиток.
– Був для Марини. Можете піти ви.
Теща глянула на нього довго.
– Піду. Але після кіно я тут залишусь.
***
Увечері телефон задзвонив на кухні.
Теща взяла першою.
– Доню, ти де?
Пауза.
– Мамо, вдома. Готую. Ти чого?
– Не бреши. Я зараз у твоїй квартирі. З твоїми дітьми. І з твоїм чоловіком.
Тиша.
– Я завтра приїду, – сухо сказала Марина. – І поговорю зі Славком.
– Ні, – відрізала теща. – Завтра ти поговориш при всіх.
– Мамо, не влаштовуй цирк.
– Цирк – це коли дітей лишають на чоловіка, а самі грають у нове життя.
Марина скинула дзвінок.
***
Зранку Славка розбудив голос тещі.
Не голос – ляпас словами.
– І хто він? Назви хоч ім'я, щоб я знала, кому дякувати за цей сором.
– Не кричи, діти сплять.
– А ти про дітей згадала? Нарешті.
Славко вийшов на кухню.
Марина стояла біля вікна, свіжа, нафарбована, у дорогому пальті. Не схожа на людину, яка "втомилась".
– Не треба цього спектаклю, – сказала вона. – Я прийшла сказати нормально: я йду.
– До кого? – спитав Славко.
– Це вже не твоє діло.
– Після двох дітей – ще як моє.
– Не волай, – Марина склала руки. – Я не кидаю дітей. Я не хочу жити так, як ви вважаєте правильним.
Теща засміялася так, що стало гидко.
– "Не кидаю". Тиждень не дзвонити дітям – це тепер як називається?
– Я надсилала гроші.
Славко підняв голову.
– Гроші?
– А що тебе дивує? На відміну від тебе, я зможу їх забезпечити.
– Забезпечити? Ти сину вчора навіть не подзвонила, бо була зайнята.
– Не треба тиснути дітьми. Це найнижче.
– Нижче – брехати їм, що ти у бабусі.
У дверях з'явилась донька. За нею – син. Обоє босі, сонні.
– Мамо?
Марина відразу пом'якшала.
– Привіт, зайчики.
Донька усміхнулась і зробила крок. Син – ні.
– Ти чого не приходила?
Марина ковтнула.
– У мами були справи.
– Які? – спитав син.
– Дорослі.
– Важливіші за нас? – тихо сказала донька.
Марина стиснула губи.
– Не починайте.
Славко різко повернувся.
– Не починайте? Серйозно?
– А що ти хочеш? Щоб я тут на колінах каялась? Я теж людина. Я маю право бути щасливою.
Теща вдарила долонею по столу.
– Право – маєш. Але не за рахунок тих, хто любить тебе безумовно.
Марина глянула на матір холодно.
– От тільки не треба. Ти все життя терпіла батька і тепер хочеш, щоб я теж героїчно згнила на кухні?
Теща зблідла.
– Не смій.
– Чому? Незручна правда? Ти терпіла, бо боялась залишитись одна. Я не боюсь.
Славко тихо сказав:
– Ти не боїшся, бо вже підстелила собі інше ліжко.
Марина різко повернулась до нього.
– Так. Є інший чоловік. І що?
Донька заплакала одразу.
Син просто дивився.
У цей момент задзвонив домофон.
Теща взяла трубку.
– Хто?
Жіночий голос сусідки знизу:
– У вас все нормально? Тут уже півпід'їзду слухає.
Теща натиснула кнопку.
– Заходьте. Раз уже слухають – нехай слухають до кінця.
Через хвилину на кухні стояли сусідка, сусід зверху і консьєржка, яка "просто піднялась".
Незручно стало всім.
Марина озирнулась.
– Ви серйозно? Ви привели глядачів?
– Ні, – сказала теща. – Це ти привела. Коли тиждень грала в порядну матір.
Сусідка шепнула:
– Бідні діти…
Марина зірвалася:
– Не треба мене судити! Ви всі лицеміри. Якби чоловік пішов до коханки, йому б сказали: "Ну, буває". А жінка одразу чудовисько.
Сусід зверху фиркнув:
– Чоловіка б теж розірвали, якби кинув двох дітей.
– Ні, – відрізала Марина. – Його б назвали чесним, якщо "не живе з нелюбою". А від жінки хочуть, щоб вона любила через силу, прала з любові й зраджувала тільки себе.
Славко всміхнувся без радості.
– Класно ти все загорнула. Не зрада. Не брехня. Самореалізація.
Марина глянула прямо на нього.
– А ти не кращий. Ти не дітей рятуєш. Ти насолоджуєшся тим, що тепер усі бачать: ти хороший, я погана.
І це влучило.
Навіть теща замовкла на секунду.
Славко стиснув щелепу.
– Я хоча б залишився.
– Бо тобі є що вигравати, – сказала Марина. – Симпатії, повагу, роль святого батька. Ти вже навіть не сумуєш – ти збираєш свідків.
– А ти збираєш виправдання.
Син раптом сказав дуже голосно:
– Якщо ти щаслива не з нами, то навіщо ти нас народжувала?
На кухні стало мертво тихо.
Марина побіліла.
Теща сіла.
Сусідка відвела очі.
Марина присіла перед сином.
– Не кажи так.
– Чого? – він відступив. – Це теж доросле питання?
Марина простягнула руку, але він сховався за Славка.
І тут вона перейшла межу.
Встала.
Взяла сумку.
Подивилась на всіх.
– Добре. Раз ви всі так хочете правди – ось правда. Я не буду жити тут із почуття обов'язку. Я не люблю Славка. І я не хочу, щоб мої діти колись думали, що жінка повинна жити там, де їй давно тісно.
Теща прошипіла:
– А діти повинні запам'ятати, що мати може проміняти їх на метеликів у животі?
Марина вже була в дверях.
Славко кинув їй услід:
– Ключі лиши.
Вона поклала зв'язку на тумбу.
Донька крізь сльози:
– Мамо, ти повернешся?
Марина взялась за ручку дверей.
Не озирнулась.
– Коли ви виростете – можливо, зрозумієте.
І в цей момент син схопив ключі з тумби, вибіг у коридор і жбурнув їх їй під ноги.
– Тоді й приходь, коли ми виростемо. Зараз ти нам не мама.
