– Миколо Петровичу, відчиняйте. Я не грошей прийшла просити. Він завмер за дверима. – А що тоді? – Правду. Яку ваш син не встиг вам сказати. На порозі стояла жінка з двома хлопчиками.

– Миколо Петровичу, відчиняйте. Я не грошей прийшла просити.

Він завмер за дверима.

– А що тоді?

– Правду. Яку ваш син не встиг вам сказати.

На порозі стояла жінка з двома хлопчиками. Обоє в однакових синіх шапках, обидва дивилися так, ніби вже знали: їх тут або впустять, або виженуть.

– Хто ви? – сухо спитав він.

– Катя. А це Олег і Вітя. Сини Андрія.

У нього смикнулося обличчя.

– Не смійте.

– Я тому й приїхала не сама.

Хлопчик ліворуч тихо сказав:

– Мамо, це дідусь?

Микола Петрович відступив убік.

– Заходьте.

На кухні він не сів. Стояв.

– Говоріть швидко.

Катя поклала на стіл складений аркуш.

– Це його записка. Перед тим, як його забрали.

– Ви хочете сказати, що мій син жив на дві сім'ї?

– Я хочу сказати, що ваш син жив так, як йому було зручно.

Він глянув на неї різко.

– А ви, виходить, не знали, що він одружений?

Катя витримала паузу.

– Знала.

– То ви прийшли мені тут святу невинність грати?

– Ні. Я прийшла, бо він ваш син. А це – його діти.

Він розгорнув записку. Почерк Андрія. Кілька рядків. "Пробач. Якщо щось піде не так – скажи батькові. Він бурчить, але своїх не кидає".

Микола Петрович зім'яв папір у кулаці.

– "Своїх"… Гарно влаштувався. Одній – штамп у паспорті, другій – діти без батька.

– А собі – право брехати обом, – сказала Катя.

І тут із кімнати визирнув один із хлопчиків.

– Мамо, можна мультик?

Вона усміхнулась до нього так м'яко, що Миколі стало ще гірше.

– Можна. Тільки тихо.

Хлопчик перевів погляд на нього.

– А ви правда наш дідусь?

Микола Петрович відповів не одразу.

– Іди дивись мультик.

Коли дитина пішла, він майже прошипів:

– Чого ви хочете? Алiментiв? Квартири? Щоб я тепер спокутував те, що мій син накоїв?

– А ви вже вирішили, що спокутувати маєте саме ви?

– Ви ж сюди не на чай приїхали.

– Ні. На межу.

Вона дістала телефон, відкрила фото. Андрій із близнюками в парку. Андрій у лікарні після народження. Андрій на їхньому дні народження.

– Він був батьком, коли йому це було зручно, – сказала Катя. – А тепер всі раптом хочуть пам'ятати тільки той момент, де він "оступився".

– "Оступився"? – голос у нього зірвався. – Він п'яний сів за кермо і вбив людину.

– Я знаю.

– І все одно називаєте його хорошим?

– А ви все одно називаєте його сином.

Вони замовкли.

– Олена знала? – нарешті спитав він.

Катя всміхнулась без радості.

– Олена знала не все. Але достатньо, щоб кричати на нього в день аварії. Знаєте, що вона йому сказала?

– Не хочу.

– "Добре, що я не народила від тебе. Хоч одна дурість у моєму житті не ожила".

Микола Петрович важко сів.

– Замовкніть.

– Неприємно?

– Це не дає права лізти в чужу сім'ю.

– А ваш син, виходить, мав право в мою?

Із кімнати залунав сміх дітей. Дуже недоречний.

Він довго дивився в стіл.

– Чому зараз?

– Бо його скоро випускають. І я не знаю, чи хочу, щоб він повертався до нас так, ніби нічого не було.

– То не чекайте.

– А ви б свого сина не чекали?

Він підняв очі.

– Не тисніть дітьми.

– А він тиснув. На всіх. Просто ви цього не бачили.

Вона встала й покликала хлопчиків до столу. Дістала з пакета домашній торт.

– Ми з дороги. Діти голодні.

– Ви серйозно? – Микола Петрович подивився на неї з обуренням. – Ви ввалюєтесь у чужий дім із такою новиною і ще накриваєте тут, як удома?

Катя спокійно поставила тарілки.

– Чужий дім – це коли чужі люди. А тут або рідня, або виставляйте нас зараз.

Він стиснув щелепу, але пішов по чашки.

Один з хлопчиків взяв сервіз і раптом сказав:

– Красиве. Це бабуся купила?

– Це мій син подарував, – різко відповів Микола Петрович.

– Наш тато? – перепитав другий.

– Так.

– Тоді це і наше теж? – просто спитала дитина.

Катя різко:

– Вітю.

Але було пізно.

Микола Петрович повільно поставив чашку на стіл.

– Оце ви їм уже вклали в голову?

– А що саме? – холодно спитала Катя. – Що вони не помилка, яку зручно сховати в іншому місті?

Він ударив долонею по столу так, що ложки дзвякнули.

– Не смійте вчити мене сорому!

– А вас і не треба. Вас уже життя навчило. Тільки ви вибрали жаліти того, хто збрехав усім, замість тих, кого він кинув розгрібати.

Діти замовкли.

У двері подзвонили.

На порозі стояла сусідка Ніна Сергіївна з контейнером холодцю.

– Ой, Миколо Петровичу, я тут… – Вона побачила Катю, дітей, напружені обличчя. – Я, мабуть, невчасно.

– Саме вчасно, – сказала Катя. – Скажіть, будь ласка, у вас тут люблять засуджувати чужих жінок чи тільки тих, що приходять із дітьми від "порядних" чоловіків?

Ніна Сергіївна аж відсахнулась.

– Я нічого такого…

– Та всі ви "нічого такого", – різко кинув Микола Петрович. – Поки мій син був успішний – "який молодець". Як сів – "яблуко від яблуні". А тепер ще й ці діти вам очі мулятимуть?

– Мені? – образилась сусідка. – Це ж не я дві сім'ї заводила.

– Але пліткувати прибіжите першою, – сказала Катя.

– А ви взагалі… – Ніна Сергіївна ковтнула слова й усе ж випалила: – Ви теж хороші. Знала, що він одружений, але народила двох. А тепер до діда прийшла совість продавати?

Тиша вдарила гірше за крик.

Олег притиснувся до мами.

Катя зблідла, але не відвела погляду.

– Так. Знала. І народила. Бо не кожна жінка вважає, що дитина – це ганьба, якщо чоловік виявився слабким.

– Слабким? – Ніна Сергіївна пирхнула. – Та він підлий.

– Підлий, – кивнула Катя. – Але підлість батька не робить дітей зайвими.

Микола Петрович раптом сказав тихо, але так, що почули всі:

– Найзручніша брехня дорослих – це коли вони називають свої бажання любов'ю, а наслідки змушують носити дітей.

Ніхто не відповів.

Навіть Ніна Сергіївна.

Вітя подивився на діда і прошепотів:

– Це про нас?

Катя різко обернулася до Миколи.

– Ви це дитині зараз сказали?

– Я це вам сказав.

– Ні. Ви це сказали так, щоб він почув.

– А ви їх навіщо привезли? Щоб мною прикриватися? Щоб я глянув на їхні очі й не зміг виставити вас?

– А ви змогли б?

Він мовчав.

Ніна Сергіївна ніяково переминалась у дверях.

– Я піду…

– Ні, стійте, – раптом кинув Микола Петрович. – Ви ж потім у під'їзді все одно перекажете. То слухайте до кінця.

Він повернувся до Каті.

– Якщо хочете знати мою правду – ось вона. Я не зобов'язаний любити вас. Я не зобов'язаний поважати вибір мого сина. Я не зобов'язаний робити вигляд, що зрада стала чеснішою тільки тому, що з неї народилися гарні діти.

Катя повільно кивнула.

– Справедливо. А тепер моя. Ваш син сидить. Олена пішла. Людина, яку він убив, не повернеться. І в цій кімнаті лишилися тільки ті, хто платить за його вчинки, не будучи за кермом.

Ніна Сергіївна тихо поставила холодець на тумбочку й вийшла.

Хлопчики сиділи дуже тихо.

Олег раптом спитав:

– Мамо, ми підемо?

Микола Петрович подивився на них. На вуха, як у малого Андрія. На ті самі темні очі.

– Залишайтеся вечеряти, – глухо сказав він.

Катя похитала головою.

– Ні. Я не буду вчити синів випрошувати місце там, де їх спершу назвали наслідками.

Вона почала збирати речі.

Він різко встав.

– Я цього не казав.

– Але саме це ви мали на увазі.

– А ви що мали на увазі, коли привезли їх сюди без попередження? Це не знайомство, Катю. Це шантаж.

Вона застібнула куртку Віті.

– Ні. Шантаж – це коли чоловік каже "ще трохи потерпи", поки живе на два ліжка. А я просто принесла вам ту частину вашого сина, яку вам було зручно не бачити.

Вона взяла дітей за руки.

На порозі Вітя озирнувся:

– Дідусю… А ми ще прийдемо?

Микола Петрович сперся рукою об одвірок.

Катя не дала йому відповісти.

– Якщо покличе.

Двері вже майже зачинилися, коли він різко сказав:

– Передайте Андрію, щоб не смів сюди їхати сам.

Катя повільно обернулася.

– Чому?

– Бо наступного разу я говоритиму не з вами. І не як батько.

Valera

Популярне