– Миколо Петровичу, відчиняйте. Я не грошей прийшла просити.
Він завмер за дверима.
– А що тоді?
– Правду. Яку ваш син не встиг вам сказати.
На порозі стояла жінка з двома хлопчиками. Обоє в однакових синіх шапках, обидва дивилися так, ніби вже знали: їх тут або впустять, або виженуть.
– Хто ви? – сухо спитав він.
– Катя. А це Олег і Вітя. Сини Андрія.
У нього смикнулося обличчя.
– Не смійте.
– Я тому й приїхала не сама.
Хлопчик ліворуч тихо сказав:
– Мамо, це дідусь?
Микола Петрович відступив убік.
– Заходьте.
На кухні він не сів. Стояв.
– Говоріть швидко.
Катя поклала на стіл складений аркуш.
– Це його записка. Перед тим, як його забрали.
– Ви хочете сказати, що мій син жив на дві сім'ї?
– Я хочу сказати, що ваш син жив так, як йому було зручно.
Він глянув на неї різко.
– А ви, виходить, не знали, що він одружений?
Катя витримала паузу.
– Знала.
– То ви прийшли мені тут святу невинність грати?
– Ні. Я прийшла, бо він ваш син. А це – його діти.
Він розгорнув записку. Почерк Андрія. Кілька рядків. "Пробач. Якщо щось піде не так – скажи батькові. Він бурчить, але своїх не кидає".
Микола Петрович зім'яв папір у кулаці.
– "Своїх"… Гарно влаштувався. Одній – штамп у паспорті, другій – діти без батька.
– А собі – право брехати обом, – сказала Катя.
І тут із кімнати визирнув один із хлопчиків.
– Мамо, можна мультик?
Вона усміхнулась до нього так м'яко, що Миколі стало ще гірше.
– Можна. Тільки тихо.
Хлопчик перевів погляд на нього.
– А ви правда наш дідусь?
Микола Петрович відповів не одразу.
– Іди дивись мультик.
Коли дитина пішла, він майже прошипів:
– Чого ви хочете? Алiментiв? Квартири? Щоб я тепер спокутував те, що мій син накоїв?
– А ви вже вирішили, що спокутувати маєте саме ви?
– Ви ж сюди не на чай приїхали.
– Ні. На межу.
Вона дістала телефон, відкрила фото. Андрій із близнюками в парку. Андрій у лікарні після народження. Андрій на їхньому дні народження.
– Він був батьком, коли йому це було зручно, – сказала Катя. – А тепер всі раптом хочуть пам'ятати тільки той момент, де він "оступився".
– "Оступився"? – голос у нього зірвався. – Він п'яний сів за кермо і вбив людину.
– Я знаю.
– І все одно називаєте його хорошим?
– А ви все одно називаєте його сином.
Вони замовкли.
– Олена знала? – нарешті спитав він.
Катя всміхнулась без радості.
– Олена знала не все. Але достатньо, щоб кричати на нього в день аварії. Знаєте, що вона йому сказала?
– Не хочу.
– "Добре, що я не народила від тебе. Хоч одна дурість у моєму житті не ожила".
Микола Петрович важко сів.
– Замовкніть.
– Неприємно?
– Це не дає права лізти в чужу сім'ю.
– А ваш син, виходить, мав право в мою?
Із кімнати залунав сміх дітей. Дуже недоречний.
Він довго дивився в стіл.
– Чому зараз?
– Бо його скоро випускають. І я не знаю, чи хочу, щоб він повертався до нас так, ніби нічого не було.
– То не чекайте.
– А ви б свого сина не чекали?
Він підняв очі.
– Не тисніть дітьми.
– А він тиснув. На всіх. Просто ви цього не бачили.
Вона встала й покликала хлопчиків до столу. Дістала з пакета домашній торт.
– Ми з дороги. Діти голодні.
– Ви серйозно? – Микола Петрович подивився на неї з обуренням. – Ви ввалюєтесь у чужий дім із такою новиною і ще накриваєте тут, як удома?
Катя спокійно поставила тарілки.
– Чужий дім – це коли чужі люди. А тут або рідня, або виставляйте нас зараз.
Він стиснув щелепу, але пішов по чашки.
Один з хлопчиків взяв сервіз і раптом сказав:
– Красиве. Це бабуся купила?
– Це мій син подарував, – різко відповів Микола Петрович.
– Наш тато? – перепитав другий.
– Так.
– Тоді це і наше теж? – просто спитала дитина.
Катя різко:
– Вітю.
Але було пізно.
Микола Петрович повільно поставив чашку на стіл.
– Оце ви їм уже вклали в голову?
– А що саме? – холодно спитала Катя. – Що вони не помилка, яку зручно сховати в іншому місті?
Він ударив долонею по столу так, що ложки дзвякнули.
– Не смійте вчити мене сорому!
– А вас і не треба. Вас уже життя навчило. Тільки ви вибрали жаліти того, хто збрехав усім, замість тих, кого він кинув розгрібати.
Діти замовкли.
У двері подзвонили.
На порозі стояла сусідка Ніна Сергіївна з контейнером холодцю.
– Ой, Миколо Петровичу, я тут… – Вона побачила Катю, дітей, напружені обличчя. – Я, мабуть, невчасно.
– Саме вчасно, – сказала Катя. – Скажіть, будь ласка, у вас тут люблять засуджувати чужих жінок чи тільки тих, що приходять із дітьми від "порядних" чоловіків?
Ніна Сергіївна аж відсахнулась.
– Я нічого такого…
– Та всі ви "нічого такого", – різко кинув Микола Петрович. – Поки мій син був успішний – "який молодець". Як сів – "яблуко від яблуні". А тепер ще й ці діти вам очі мулятимуть?
– Мені? – образилась сусідка. – Це ж не я дві сім'ї заводила.
– Але пліткувати прибіжите першою, – сказала Катя.
– А ви взагалі… – Ніна Сергіївна ковтнула слова й усе ж випалила: – Ви теж хороші. Знала, що він одружений, але народила двох. А тепер до діда прийшла совість продавати?
Тиша вдарила гірше за крик.
Олег притиснувся до мами.
Катя зблідла, але не відвела погляду.
– Так. Знала. І народила. Бо не кожна жінка вважає, що дитина – це ганьба, якщо чоловік виявився слабким.
– Слабким? – Ніна Сергіївна пирхнула. – Та він підлий.
– Підлий, – кивнула Катя. – Але підлість батька не робить дітей зайвими.
Микола Петрович раптом сказав тихо, але так, що почули всі:
– Найзручніша брехня дорослих – це коли вони називають свої бажання любов'ю, а наслідки змушують носити дітей.
Ніхто не відповів.
Навіть Ніна Сергіївна.
Вітя подивився на діда і прошепотів:
– Це про нас?
Катя різко обернулася до Миколи.
– Ви це дитині зараз сказали?
– Я це вам сказав.
– Ні. Ви це сказали так, щоб він почув.
– А ви їх навіщо привезли? Щоб мною прикриватися? Щоб я глянув на їхні очі й не зміг виставити вас?
– А ви змогли б?
Він мовчав.
Ніна Сергіївна ніяково переминалась у дверях.
– Я піду…
– Ні, стійте, – раптом кинув Микола Петрович. – Ви ж потім у під'їзді все одно перекажете. То слухайте до кінця.
Він повернувся до Каті.
– Якщо хочете знати мою правду – ось вона. Я не зобов'язаний любити вас. Я не зобов'язаний поважати вибір мого сина. Я не зобов'язаний робити вигляд, що зрада стала чеснішою тільки тому, що з неї народилися гарні діти.
Катя повільно кивнула.
– Справедливо. А тепер моя. Ваш син сидить. Олена пішла. Людина, яку він убив, не повернеться. І в цій кімнаті лишилися тільки ті, хто платить за його вчинки, не будучи за кермом.
Ніна Сергіївна тихо поставила холодець на тумбочку й вийшла.
Хлопчики сиділи дуже тихо.
Олег раптом спитав:
– Мамо, ми підемо?
Микола Петрович подивився на них. На вуха, як у малого Андрія. На ті самі темні очі.
– Залишайтеся вечеряти, – глухо сказав він.
Катя похитала головою.
– Ні. Я не буду вчити синів випрошувати місце там, де їх спершу назвали наслідками.
Вона почала збирати речі.
Він різко встав.
– Я цього не казав.
– Але саме це ви мали на увазі.
– А ви що мали на увазі, коли привезли їх сюди без попередження? Це не знайомство, Катю. Це шантаж.
Вона застібнула куртку Віті.
– Ні. Шантаж – це коли чоловік каже "ще трохи потерпи", поки живе на два ліжка. А я просто принесла вам ту частину вашого сина, яку вам було зручно не бачити.
Вона взяла дітей за руки.
На порозі Вітя озирнувся:
– Дідусю… А ми ще прийдемо?
Микола Петрович сперся рукою об одвірок.
Катя не дала йому відповісти.
– Якщо покличе.
Двері вже майже зачинилися, коли він різко сказав:
– Передайте Андрію, щоб не смів сюди їхати сам.
Катя повільно обернулася.
– Чому?
– Бо наступного разу я говоритиму не з вами. І не як батько.
