Хочу вам розповісти одну історію, яка нещодавно трапилася у Японії.
У невеличкому містечку на острові Хонсю жила одна дівчина. Вона працювала офіціанткою у кафе та рахувала кожну копійчину. Нещодавно землетрус знищив її домівку, тому вона шукала будь-яку роботу, тільки б не жити у бідності. Звісно, що було багато жертв, але на щастя, дівчина не постраждала.
Мей Лін виросла у дитячому будинку та навіть не пам’ятає, як виглядали батьки. Такі труднощі її загартували, тому вона ніколи не опускала руки та працювала для свого щастя й комфорту. Вже третій місяць поспіль з ранку до ночі бігала з кухні до зали та приносила різні напої чи страви для гостей. Відвідувачі її дуже любили та залишали щедрі чайові.
Одного вечора дівчина прибирала в закладі. Тоді вона зібрала сміття й винесла його. В пакеті були недоїдки, протерміновані продукти та брудні серветки. Коли вона підійшла до контейнера, то почула, як хтось порпався поруч. Подумала, що це знову пацюки.
– Ану киш!
Раптом побачила, як біля сміття стоїть маленький хлопчик. На вигляд йому було 8 років. У нього були перелякані очі та він дель не заплакав, коли побачив Мей.
– Хлопчику, ти звідки? Ти загубився? Де твої батьки?
Вже було досить темно та прохолодно, ще й хмари збиралися на дощ. Хлопчик був одягнений у легеньку порвану курточку та штанці. Вона взяла його за руку та відвела на кухню.
– Ось, тримай. Це теплий чай, випий, зараз підігрію тобі щось з їжі. Ти, мабуть, дуже голодний – метушилася Мей на кухні. А хлопчик й досі не промовив жодного слова.
Поставила на стіл велику тарілку гарячого супу. Малюк почав жадібно сьорбати.
– Я хочу ще, будь ласка.
– Почекай хвилинку, зараз я тобі наллю. А як тебе звати?
– Кайташі.
– Яке у тебе гарне ім’я. Приємно познайомитися, я Мей, працюю тут. А де твої батьки?
– Вони були у будинку, коли стався землетрус. Тепер їх нема.
Мей стало шкода малюка. Куди ж він піде, якщо у нього нема ні батьків, ні даху над головою? Вирішила забрати його до себе. Можливо, у нього є інші родичі?
– Ось тут ти будеш спати, ліжко велике. Я постелила тобі теплу ковдру. А завтра будемо думати, що з тобою робити.
Тоді у неї був вихідний день. Прокинулася та приготувала Кайташі бутерброди й теплий чай. Поки він спав, то вирішила побігти у найближчий магазин одягу й купила светрик, джинси та кросівки.
– А я вже боялася, що не вгадаю з розміром! Тепер треба поміркувати, що далі робити. У тебе є родичі?
– Так, тітка. Але вона живе в іншому місті і батьки з нею ніколи не спілкувалися.
– Гаразд. Тоді треба купити квитки. Сьогодні ж поїдемо до неї у гості.
Тітка з радістю прийняла неочікуваних гостей та пообіцяла дівчині піклуватися про Кайташі. Відтоді Мей більше ніколи його не бачила.
Але через десятки років все змінилося.
Тоді була велика криза. Мей втратила роботу та квартиру. Всі друзі та близькі від неї відвернулися та не хотіли допомагати. Ось так вона почала жити на вокзалі, їжу шукала у сміттєвих баках. Тоді була пізня осінь, а в неї не було навіть теплої куртки чи взуття.
– Що ви тут робите? – почула Мей одного вечора, коли проходила повз елітний ресторан в пошуках хоча б черствого шматочка хліба.
– Вибачте, я вже йду геть! Не викликайте поліцію, будь ласка!
– Не хвилюйтеся. Ніхто не буде телефонувати до поліції. Будь ласка, зачекайте мене тут. Я зараз принесу вам їжу. Декілька років тому я також опинився на вулиці. Але одна жінка мене врятувала.
Незнайомець виявився власником закладу. Він завів стареньку під руку, посадив за стіл та замовив безліч страв. Виявилося, що це був Кайташі!
– Я пам’ятаю, як ви врятували мене! Не можу тепер вас відпустити ось так надвір. Ви будете жити у мене!
Того ж вечора Мей переїхала у великий будинок до родини Кайташі. Його діти та дружина тепло прийняли її та почали називати бабусею. Разом вони прожили 5 років, адже, на жаль, у жінки виявили онкологічне захворювання.
– Я щаслива, що знайшла тебе тоді біля сміттєвих баків та привела додому – сказала Мей. Це були її останні слова.
А ви допомагаєте бідним?
