Того року я працювала логопедом в новій школі. Близько полудня до мене починали приходити першокласники – діти з мовленнєвими порушеннями.
В одному з перших класів навчалися діти з дитячого будинку. Їх було п’ятеро – чотири хлопчики і дівчинка.
Не скажу, що трималися вони якось відокремлено. На перший погляд, вони нічим не відрізнялися від всіх інших дітей.
Але ось ця дівчинка з величезними, повними відчаю очима якось відразу запала мені в душу. Одного разу, прийшовши на заняття, вона боязко сказала мені: «Їсти хочеться. У Вас не буде 10 гривень, я б собі булочку купила».
Тоді я ще не знала, у що вплутуюся.
Ми вирушили з Аліною в їдальню – я купила їй комплексний обід і жадану булочку.
Тепер так було кожен день!
Мені було від щирого серця шкода бідну дівчинку. «Якби у неї була любляча мама, хіба допустила б вона, щоб дочка ходила голодною? – з жалем думала я. Хоча головою я, звичайно, розуміла, що дітей ніхто не тримає голодними – швидше за все, дитячий будинок оплачує повноцінне харчування.
Але ж дитина просила їсти!
Хіба я могла сказати «ні» дитині-сироті?
Мені хотілося трохи відігріти її своєю любов’ю, хотілося, щоб погляд її бездонних карих очей з зацькованого погляду дикої кішки став трохи домашнім. Щоб вона відчула, що її люблять.
Поки Аліна їла чергову булочку, до мене підійшла завуч початкової школи.
– Що, і ти повелася? – запитала вона.
– В якому сенсі? – нерозумно запитала я, з жахом передчуваючи щось недобре.
– А ця мила панянка до всіх вчителів приходить, – пошепки сказала мені завуч, відвівши мене під лікоть в сторону, – їсть за їх рахунок, просить грошей, а потім хвалиться своїм, як вона вас обдурила. Вчора Віра Павлівна її у своїй відкритій сумці виявила. Так що ти б грошима не розкидалася. Май на увазі, я тебе попередила! – і вона кивнула на гаманець, що лежить на столі поруч з дівчинкою, яка мирно жувала.
Можете думати про мене все, що завгодно, але годувати я дівчинку не перестану. Ми також кожен день ходили в їдальню, я купувала їй все, що вона попросить. Так тривало досить тривалий час.
А потім настав кінець чверті.
Всі знають, як багато роботи у вчителів в кінці чверті. Звіти, контрольні роботи, звіти з контрольних і успішності, батьківські збори … До того ж, була холодна осінь – вчителі почали брати один за одним лікарняні.
А я, якщо ви пам’ятаєте, за першою освітою – вчитель початкових класів. І мене попросили провести урок в початковій школі в другій зміні.
Я поспішала, закриваючи двері свого кабінету, коли побачила, як до мене біжить підстрибом Аліна – у неї якраз закінчилися уроки.
– А куди це ти? А підемо поїмо! – вона потягнула мене за рукав блузки.
– Аліна! – я присіла перед нею, – Сьогодні ти підеш до групи продовженого дня. А я сьогодні не можу, мені потрібно вести урок в 3 класі.
– Ууууу, а як же булочки?! – її обличчя витягнулося від засмучення, – Тоді дай мені 10 гривень!
Чортихаючись, я полізла в сумку і виявила, що дрібних грошей у мене немає зовсім – витратила напередодні, а готівкові зняти забула. У гаманці сиротливо лежала сіренька банківська картка.
– Сьогодні у мене нічого немає! – намагаючись надати голосу переконливості, сказала я, – Куплю тобі завтра.
– Уууу, ось ти яка! – обличчя дівчинки спотворилося гнівом, і, злегка відступивши назад, вона плюнула мені на туфлі.
Ось цього я очікувала найменше. Я мовчки дивилася, як на моєму темно-синьому витонченому човнику розпливається щось пінисте і огидне.
– Я тебе попередила! – згадалися мені недоречно слова завуча.
Аліна, злякавшись свого злодіяння, рвонула геть і зникла в кінці коридору. Я почала відтирати серветками зганьблену туфлю.
Було відчуття, що цей плювок припав мені прямо в душу.
Аліну спіймали через 2 місяці на великій крадіжці – витягла з сумки вчительки гаманець з грошима. Правда, не врахувала того, що над стелею висіла сучасна система відеоспостереження.
Її перевели в іншу школу.
А той урок я запам’ятала на все життя. Тепер я рідко допомагаю матеріально дітям з дитячих будинків. До слова, держава забезпечує їх всім необхідним. Волонтери збирають відмінні подарунки. Ось тільки ніхто не здогадується, які демони вирують в душах цих дітей, які залишилися без опіки батьків.
Наступного разу, збираючи новорічний подарунок дитбудинку, запитайте у себе – кому ви хочете зробити краще цим подарунком? Тішите своє самолюбство? Замолюєте таким чином гріхи? Або вам дуже шкода нещасних сиріт? Якщо останнє – подумайте про те, що сироти завалені подарунками. Їм потрібно зовсім інше – те, що ви швидше за все дати не можете – розуміння, довіру і любов.
Як багато сиріт, які звикли отримувати все і відразу, лише написавши листа Миколая, вийшовши з дитячого будинку, не можуть звикнути до реалій життя – більше ніхто не розважає їх у свята, не несе подарунки … Життя вимагає і чекає від нього багато чого.
А вони до цього абсолютно не готові – хіба хтось готував їх до такого життя?!
