Максим народився у хорошій родині. В нього була чудова матір та дуже турботливий батько. Здавалося б, життя має складатися напрочуд добре, але доля вносить свої корективи. Коли хлопчику виповнилося 4 роки, його мама померла. Майже рік він жив з батьком. З горя чоловік почав часто випивати, а потім привів у дім свою нову дружину. Мачуха Максима вже мала власних дітей, тому до хлопчика ставилася дуже холодно. Батько так і не міг забути його рідну маму, тому часто заливав горе черговою дозою алкоголю. Так малий став рости самостійно. Його вихованням майже ніхто не займався, а мачуху він, відверто, дратував. Ніхто не тішив його подарунками чи смаколиками.
Я жила на поверх вище від них й часто зустрічала Максима у дворі з іншими хлопцями його віку. Про ситуацію в родині я добре знала, тому намагалася хоч якось покращити його життя. Завжди купувала йому щось смачненьке. Він завжди чемно дякував й біг ділитися цукерками з друзями.
Згодом в мене з’явилося особисте життя. Я почала рідше ночувати вдома й Максима вже майже не бачила. Надворі була осінь, коли я пізно ввечері поверталася з роботи. На дитячому майданчику вже нікого не було, крім Максима. Він був одягнений в легеньку курточку, явно не по погоді, як буквально тремтів від холоду.
– Ти чому не вдома? – питаю, – темніє вже та й холодно. Чому не вдома?
– Тьоть Даш, можна у тебе пожити? – з розпачем запитав блакитноокий хлопчик.
Того вечора я забрала його з собою. Нагодувала смачною вечерею, закутала в теплу ковдру та увімкнула мультики. Так він і заснув перед телевізором. Наступного дня його настрій трохи покращився й він розповів мені, що відбувається у нього вдома. Виявилося, що батько помер тиждень тому, а мачуха забрала у їх квартиру свою матір. Спочатку вони просто знущалися з Максима, а потім взагалі вигнали його з хати. Добре, хоч якусь курточку встиг вхопити. Повертатися туди він не хотів.
Мені стало його так шкода. Я подзвонила своєму хлопцеві, Андрію. Він дітей дуже любить, ми навіть говорили про те, що було б добре мати трьох дітей. Але ж то просто балачки… Я вирішила йому розповісти про долю цього малого.
– Треба його всиновити. Не кидати ж хлопця, – відповів Андрій.
– Як всиновити? Ми ж навіть не одружені ще… – спантеличено відповіла я.
– А може це знак від долі? Пора вже… Не найромантичніша пропозиція у світі, але вийдеш за мене? – з посмішкою в голосі запитав чоловік.
– Звичайно вийду!
Того ж вечора я пішла до сусідки, хотіла поговорити, а вона просто зібрала речі Максима й кинула мені як щось непотрібне. Ми з Андрієм почали збирати всі потрібні документи й вже через місяць, він став нашим сином. Майже в той же час я дізналася, що вагітна.
Коли я розповіла про це хлопчику, він серйозно запитав:
– А братик, чи сестричка не будуть мене ображати?
– Ні, що ти. Ви будете хорошими друзями.
З того часу минуло вже 3 роки й тепер я можу з радістю повідомити, що у мене два чудових сини: Максим та Олег. Як я й казала, вони доволі добре спілкуються й майже увесь час проводять разом.
Ви б наважилися на такий вчинок?
