Мої батьки літнього віку. Вони живуть в селі, яке знаходиться за 40 кілометрів від міста. Незважаючи на невелику відстань, я рідко знаходжу час, щоб провідати їх. Та кожного разу вони ретельно готуються до мого візиту. Тато запікає мою улюблену рибу на дровах, а мама накриває на стіл інші улюблені страви. Натомість я щоразу думаю, як мені не хочеться вкотре слухати історії про їхній город, неврожай та сусідського кота-шибеника. Навіщо це повторювати сотню разів? Хіба від цього щось зміниться? Зрештою, як я можу їм з цим допомогти? Тим паче у мене своїх проблем вистачає.
Я вкотре завітав до батьків на годину, щоб виконати свій синівський обов’язок. Затримуватися ніколи, бо в місті на мене чекає багато інших справ. Тренування в залі, масаж і посиденьки з друзями ніхто не скасовував. Дивно, що на це час завжди є… Мама збирає сумку з домашніми продуктами, я хапаю її і знову повертаюся у свій шалений ритм, в якому так рідко згадую про рідних.
Матір буде продовжувати телефонувати мені кожного дня, запрошувати в гості і розповідати про власні проблеми, до яких мені немає діла. Між цим вона обов’язково нагадає, що треба тепло вдягатися і добре поїсти. Зрештою, я невдоволено буркну у відповідь. Матір все зрозуміє і скаже: “Вибач, що завантажую тебе цими безглуздими розмовами. Просто мені більше немає з ким цим поділитися…”.
Лише тоді приходить усвідомлення того, що життя моїх батьків крутиться навколо городу, кота Васьки і сусідки Гані. Для них ці речі мають значення, а я думаю тільки про себе.
Після цього інсайту я змінив своє ставлення до мами з татом. Вони зайняли перше місце в моєму житті. Кожного тижня я знаходжу час, щоб приїхати до них в гості. Щодня я телефоную і розпитую, як справи. Мені важко уявити, що якось мами не стане. Я більше не зможу почути її голос, побачити її очі і відчути материнську любов.
Цінуйте кожен момент свого життя. Не забувайте про рідних і завжди знаходьте на них час, адже ніхто не вічний…
Чи згідні ви з цією думкою?
