Купівля нового житла – це важлива подія в житті кожної людини. Потім починається нескінченна купа подій: ремонт, дизайн інтер’єру, купівля меблів і багато ще інших нескінченних справ. Часом не завжди наші бажання збігаються з нашими можливостями. Трапляється так, що в новому житлі не вистачає місця для найрідніших людей.
У мене є будинок в селі, який залишила мені мама. Я завжди з теплотою і трепетом говорю про рідне місце. Звичайно, зараз будинок вже не той, що раніше. Хоча я всі ці роки намагалася стежити за ним і зберігати колишні спогади.
Біля будинку є невеликий клаптик землі. Це не город, як подумають багато. Там я сажу трохи зелені і квітів, щоб очі раділи. Залишила місце для декількох чагарників і пари дерев.
Моїй доньці 26 років. У неї своя сім’я. Є маленький синок. Так вийшло, що молодій сім’ї не було де жити. Я із задоволенням запропонувала їм влаштуватися в моєму домі. Мені не так нудно, та й допомога біля будинку найменша, але є.
Зараз дочка знаходиться в декретній відпустці. Доглядає за маленьким сином. Десь п’ять місяців тому молода сім’я взяла іпотеку. Вирішили своє житло придбати. Моєї поради ніхто не запитав.
Самі вирішили і постановили. Коли я про це дізналася, то трохи була збентежена. Може тому, що не розраховувала, що молода сім’я наважиться на цей крок.
На початку я дуже зраділа. Хороший район, невеликий будинок, трикімнатна квартира. Начебто всі зручності і затишок. З будинком мені було прощатися шкода.
Адже все-таки тут пройшло моє дитинство. Вирішила, що будемо приїжджати сюди, як на дачу.
Я запитала в дочки: в якій кімнаті я буду жити? Вона здивовано подивилася на мене. “Мама, що ти як маленька. Ми для своєї родини брали квартиру. Все вже розрахували. Окрема кімната нам, сину і вітальня. Треба ж десь гостей приймати. Але ти не турбуйся, ми до тебе в гості будемо приїжджати і купимо що-небудь”.
Я нічого не відповіла. Тільки гіркий клубок підійшов до горла.
Пішла ділитися своїм горем з сусідкою. Посиділи, погорювали і вирішили, що може молоді просто в поспіху готують мені сюрприз. Все-таки незабаром заберуть мене до себе. Не можна ж мати кинути одну напризволяще.
Минуло 4 місяці з моменту переїзду молодої сім’ї в власне житло. Дуже часто вони мені не дзвонили. Я сама набирала і цікавилася їхніми справами і самопочуттям онука. Але зараз моєму терпінню прийшов кінець. Думаю, наберу і все з’ясую.
– “Навіть не розраховуй, мама. – відповіла мені дочка. Ми меблі купуємо. Ось купили нову софу і тобі вирішили подарувати телевізор”.
Можна подумати, мені від цієї покупки веселіше стане. Ще дочка сказала, що будуть намагатися частіше відвідувати мене і внука привозити в гості.
Ось тепер поясніть мені, чи добре вчинила зі мною моя дочка з зятем? Чому так сталося? Я ж намагалася не бути їм тягарем. Зятя зайвими клопотами не обтяжувала. Доньці намагалася в усьому допомогти. Чому вони зі мною так вчинили? У трикімнатній квартирі для матері місця не знайшлося.
