Ця історія про ту сторону життя, про яку не заведено говорити. Про діток, які страждають онкологією. І наскільки різняться пріоритети в людському світі.
У лікарні, серед багатьох таких же хворих діток, був особливий малюк. Лисий, з втомленими, безмірно сумними очима. Одного разу, він запитав у своєї медсестрички:
– Тітка Оля, а можна мені дожити до суботи? Тут залишилося зовсім трохи!
Її стаж в медицині був близько 30 років. Однак, до таких питань звикнути неможливо. Та й відмахнутися не можна. Щоразу виходячи з палати вона плакала, закриваючись від інших діток.
– Малюк, звичайно, ти доживеш до суботи. І не тільки до цієї, а проживеш ще багато щасливих субот! – відповіла вона хлопчикові.
– У суботу у матусі день народження. Я б хотів зробити їй особливий подарунок.
Коли малюк показав подарунок, медсестра поспішно вийшла з палати, стримуючи сльози. В руках у хлопчика була лялька лисого малюка. Його обличчя прикрашала щаслива посмішка.
Кожну хвилину в одній з лікарень залишає цей світ чиясь дитина. Ми далекі від цього. Нас радують покупка нового телефону, зіркові новини чергового блогера. Тепло і затишок, яким ми себе оточили. Коли через онкологію помирає дорослий, це ще можна зрозуміти. Він прожив своє, хоч і коротке, але життя.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
А в чому провина цього малюка? Чому сучасна медицина так і не знайшла ліки від раку у дітей? Чому дітки повинні вмирати в такому юному віці? Невже вони цього заслужили? До такого стану речей неможливо звикнути.
Цей малюк мав єдине бажання. Дожити до суботи і подарувати своїй мамі на день народження цю іграшку. Лисого хлопчика зі щасливою посмішкою. Який був так схожий на нього самого. Це було його заповітне бажання. Побути з мамою хоч би ще один день.
І порятунку немає де шукати. Лікарі безсилі і навіть сучасна техніка його не врятує. Його не стане в цьому світі. Він приречений.
Так що тут говорити. У нашому світі досі існують місця, де діти страждають від голоду і відсутності питної води. Часом їм необхідні такі елементарні речі, про важливість яких ми вже не замислюємося. І це при стрімкому розвитку науки і техніки.
І є дітки, які вмирають від раку. А порятунку немає.
Просто хоча б задумайтесь про це і можливо, ви переоціните якісь речі у своєму житті …
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
