– Тільки не кажіть, що знову “просто в гості”, – старша дочка ще в машині грюкнула дверцятами. – Діти в мене не на канікулах. – Може, хоч сьогодні без цього? – тихо сказала Зоя Макарівна й поправила фартух.

– Тільки не кажіть, що знову "просто в гості", – старша дочка ще в машині грюкнула дверцятами. – Діти в мене не на канікулах.

– Може, хоч сьогодні без цього? – тихо сказала Зоя Макарівна й поправила фартух. – Заходьте. Борщ ще гарячий.

Першим у хату зайшов молодший син, окинув поглядом стіл, пакети з продуктами, старий сервіз.

– О, ти й м'ясо купила. Значить, гроші є.

Зоя ніби не почула.

– Сідайте. Я тут дещо знайшла… ваше.

Вона виставила на стіл коробку: машинка без колеса, лялька з вицвілими віями, дитячі малюнки, пожмакані листівки.

– Пам'ятаєте? Ти, Марійко, цю ляльку з рук не випускала. А ти, Петре, машинку під подушку клав…

– Мам, ну серйозно, – перебив старший син. – Ти нас для цього зібрала?

Дві дочки переглянулись.

– А ми думали, ти вже вирішила з хатою, – сказала старша. – Щоб потім не було сварок.

– Яких сварок? – Зоя повільно сіла. – Я ще жива.

– От саме, – знизав плечима молодший син. – Поки жива, то й поділи нормально. Щоб по-людськи.

– По-людськи? – вона усміхнулась, але якось криво. – Це коли я вас покликала на день народження, а ви з порога про хату?

У хаті стало тихо.

– День народження? – перепитала молодша дочка. – Сьогодні?

– А ти думала, я просто так олів'є стругаю на десять мисок?

Старша дочка зітхнула так, ніби саме її підставили.

– Мам, не починай. Ти ж сама ніколи не казала прямо. У тебе все натяками, сльозами, цими коробками…

– А що казати прямо? – Зоя підняла на неї очі. – Що я вас ростила одна? Що ваш батько жив у хаті, як квартирант, а я по Іспаніях горбилася? Що на ці машини й квартири я собі зуби не доробила?

– Знову, – пробурчав старший син. – Знову почалось: "я вам все віддала".

– А не віддала?

– Віддала, – рявкнув він. – Але ти це не дарувала, а купувала собі місце біля нас! Щоб потім виставляти рахунок.

Ложка випала в когось із рук.

– От бачиш, – старша дочка кивнула братові. – Ми винні вже тим, що народились.

– Ні, – Зоя встала. – Ви винні тим, що звикли.

– Ми звикли? – молодша дочка нервово засміялась. – А ти нас до чого привчала? "Не думайте, мама все вирішить". "Мама вислала". "Мама купить". Тобі подобалось бути святою.

– Святою? – Зоя різко поставила перед нею тарілку. – Я мила чужих старих людей, поки ви своїх дітей відпочивати возили.

– І що? – старший син подався вперед. – Ми мали відмовитись від життя, бо ти колись так вирішила? Ми тебе просили їхати?

– На хліб просили. На куртки просили. На навчання просили. На весілля просили. На машини – вже не просили, вимагали.

– Бо ти могла! – кинув молодший. – А тепер раптом не можеш? Чи не хочеш?

Зоя дивилась на нього довго, ніби вперше бачила.

– У мене серце хворе. Ноги не ті. Я ледве по хаті ходжу.

Молодша дочка закурила просто на кухні.

– Стефа Григорівна на п'ять років старша і досі їздить. І дітям допомагає, і онукам.

– То йди до Стефи Григорівни в дочки, – відрізала Зоя.

– О, почалось, – старша дочка відкинулась на спинку стільця. – Значить, якщо ми не плачемо над твоїми іграшками, то ми вже чужі.

– Ви не чужі, – тихо сказала Зоя. – Чужі хоч не брешуть, що люблять, коли їм просто щось треба.

Молодший син підвівся.

– Добре. Тоді прямо. Нам треба. У мене кредит. У Марійки дитині брекети. У Олени чоловік без роботи. У Петра ремонт став. І так, ми розраховували, що ти або продаси хату, або знову поїдеш.

– "Розраховували", – повторила Зоя. – Красиве слово. Наче я банк.

– А що ти хочеш почути? – старший син теж встав. – Дякую? Ну дякую. Але подяка – не валюта.

Сусідка Христина саме занесла через відчинені двері торт.

– Ой… я не вчасно?

Ніхто не відповів.

– Заходь, заходь, – раптом сказала Зоя. – Ти якраз на сімейне.

Христина поставила торт на стіл і незручно завмерла біля дверей.

– Ми без свідків якось, – процідила старша дочка.

– Ні, – сказала Зоя. – Зі свідками краще. Ви ж любите, щоб усе чесно.

Вона підійшла до серванта, дістала конверт.

– Ось. Заповіт.

Четверо разом повернули голови.

– Ти серйозно? – у голосі молодшої вже не було іронії.

– Абсолютно. Хата не продається. Після мене піде не вам.

– Кому? – видихнув молодший.

– На притулок. Для старих. Хоч хтось у ній дочекається, коли до нього прийдуть не за грошима.

Старший син засміявся так голосно, що Христина здригнулася.

– Тобто чужим? Чужим – усе, а рідним – вистава з дитячим мотлохом?

– Чужі хоча б не питають з порога, що їм перепаде.

– Та перестань! – крикнула старша дочка. – Ти просто мстишся. Ти не щедра, мамо. Ти образлива.

– А ти не зайнята, – вдарила у відповідь Зоя. – Ти ж приїхала.

Молодша дочка загасила цигарку об тарілку.

– Знаєш, що найгірше? Ти все життя тягнула нас не тому, що любила. А тому, що без ролі мучениці ти ніхто.

Христина тихо прошепотіла:

– Олено…

Але Зоя вже нікого не чула.

– Краще бути мученицею, ніж дітьми, які приходять до живої матері, як до трупа на спадщину.

Оце й зависло в хаті.

Навіть діти завмерли.

Старший син першим отямився, взяв ключі зі столу.

– Все. Поїхали. Хай своїх "не чужих" собі в притулку народжує.

– І продукти забери, – кинула Зоя. – Я ж не банк.

– Не хвилюйся, – молодший уже стягував пакети зі столу. – Ми твоє не їмо.

Він запхав у пакет ковбасу, сир, пляшку коньяку. Старша дочка мовчки підхопила торт, який принесла Христина.

– Ей, це ж я… – почала Христина.

– Вам потім мама купить, – не дивлячись, відрізала вона.

Двері грюкнули так, що зі стіни перекосилася рамка з дитячим фото.

Христина стояла посеред кухні й не знала, куди дивитись.

Зоя повільно підійшла до столу, взяла конверт, розірвала навпіл… і дістала з шухляди інший.

– Ти ж сказала… – ледве вимовила Христина.

– А я ще подумаю, – сказала Зоя, дивлячись у вікно, де діти вже запихали пакети в багажники. – Може, молодшому все віддам. Він хоч не прикидається хорошим.

Valera

Популярне