– Ти серйозно зараз? – Тетяна навіть сумку не зняла. – Він мене на вечерю кликав. Окремо. Без Сергія. І квіти мені носить. Постійно.
Мати поставила каструлю на плиту.
– Сідай. Голубці охолонуть.
– Мамо, ти мене чуєш?
– Чую. Тому й кажу: спочатку їж, потім панікуй.
– Я не панікую. Мені гидко.
– Гидко – це коли чоловік лізе руками. А поки що в тебе букет і фантазія.
Тетяна завмерла.
– Тобто я це вигадала?
– Я сказала не це. Я сказала: якщо ти помилишся – тебе зроблять винною. І знаєш що найгірше? Не він. Жінки.
– Клас. Тобто мені мовчати?
– Ні. Тобі треба, щоб він сам себе показав. При людях. А не ти виглядала дівчинкою, яка руйнує чужу сім'ю перед весіллям.
– Чужу? Я взагалі-то в цій історії теж є.
– От саме. І якщо хочеш заміж, а не драму на весь район – роби розумно.
Тетяна сіла.
– І що? Мені з ним піти на ту вечерю?
– В кафе. Вдень. І говорити тільки про Сергія. "Я так його люблю", "яка у вас чудова родина", "я так рада, що в мене буде такий свекор". Якщо він нормальний – відкотиться. Якщо ні – полізе далі.
– Це принизливо.
– А бути правою без доказів – ще принизливіше.
Тетяна відсунула тарілку.
– Чому я взагалі маю це терпіти?
Мати знизала плечима.
– Бо світ влаштований нечесно. І перша, кого назвуть хитрою, будеш ти. Молоденька. Гарна. "Сама спровокувала". Не я це придумала.
– Прекрасно. Тобто він може, а я маю ще й обережно, щоб його не образити?
– Ні. Ти маєш не дати йому зламати тобі життя. Це різні речі.
***
– Таню, нарешті, – Вадим Леонідович підвівся з-за столика біля вікна. – Я вже подумав, що ти мене уникаєш.
Він простягнув букет.
– Це зайве, – вона не взяла.
– Для майбутньої невістки – нормально.
– Невісткам зазвичай дарують квіти на свята. А не кличуть вечеряти наодинці.
Він усміхнувся так, ніби вона сказала щось кумедне.
– О, то ти про це. А я хотів обговорити день народження Сергія. Сюрприз.
Тетяна мовчки сіла.
– Наступного тижня двадцять п'ять, – продовжив він. – Хотів, щоб ти допомогла з подарунком. Ти ж краще знаєш, що зараз модно.
– Ви могли це сказати по телефону.
– Міг. Але по телефону не видно очей.
– Мої очі вам для подарунка потрібні?
Він повільно відкинувся на спинку стільця.
– Ти гостра. Сергій любить таких?
– Сергій любить мене. Цього достатньо.
– От і добре. Значить, порозуміємося.
Офіціантка поставила каву.
– Я дуже люблю вашого сина, – чітко сказала Тетяна. – І хочу, щоб у нас були нормальні стосунки. Без двозначностей.
Вадим Леонідович постукав ложечкою об чашку.
– Ти зараз мене в чомусь звинувачуєш?
– Я зараз прошу вас поводитися як батько мого хлопця.
– А якщо я саме так і поводжуся?
– Ні.
Він нахилився ближче.
– Знаєш, що мені в тобі подобається? Ти вже поводишся як дружина. Контролюєш, кому що можна.
– А вам подобається межу перевіряти?
– Мені подобається, коли люди не прикидаються святими.
Тетяна встала.
– Розмову закінчено.
– Сядь, – тихо сказав він. – Або виглядатиме так, ніби ти сама прийшла на побачення, а тепер образилась, бо не вийшло покрутити старшим чоловіком.
Вона повільно сіла назад.
– Ви зараз мені погрожуєте?
– Я зараз кажу, як це виглядатиме. Різницю розумієш?
***
Увечері Сергій сам приїхав без дзвінка.
– Тато каже, ти з ним дивно говорила в кафе.
Тетяна стиснула губи.
– А він ще й встиг поскаржитися?
– Не поскаржитися. Він взагалі спокійно сказав. Що хотів зробити мені сюрприз, а ти раптом почала ставити його на місце.
– На місце? Серйозно?
– Таню, просто скажи прямо. Що сталося?
– Твій батько зі мною фліртує.
Сергій засміявся. Коротко, нервово.
– Ні.
– Так.
– Таню, ти його знаєш скільки? Два рази бачила за столом.
– І цього вистачило.
– Для чого? Щоб вирішити, що мій батько до тебе клеїться?
– Для того, щоб відчути, коли чоловік переходить межу.
– А може, тобі просто подобається, коли на тебе дивляться?
Вона мовчки подивилась на нього.
– Вибач, – сказав він, але без вибачення в голосі. – Я просто не вірю, що він міг.
– А я не вірю, що ти це сказав.
– Бо це батько.
– А я хто?
– Ти моя дівчина.
– На три місяці, так?
Сергій потер лице долонями.
– Не перекручуй. Я кажу про те, що знаю його все життя.
– Оце і є проблема. Ти його знаєш як батька. Не як чоловіка, який думає, що йому все можна.
– Та він навіть мамі ніколи не зраджував.
– Ти перевіряв?
– Це вже брудно.
– Брудно – це коли твій батько каже, що по телефону не видно моїх очей.
Сергій завмер.
– Він так сказав?
– Так.
– І ти мовчала до сьогодні?
– Я сказала мамі.
– Своїй мамі? Не мені?
– Бо ти зараз стоїш і захищаєш його.
– Бо ти звинувачуєш людину без доказів!
– А що для тебе доказ? Щоб він мене за коліно взяв? Чи краще одразу в ліжко покликав, щоб тобі було зручніше повірити?
– Не кричи.
– А ти не роби з мене брехуху.
***
У неділю в них був сімейний обід. Ірина Іванівна прийшла з Тетяною. Сергій сидів кам'яний. Мати Сергія метушилася з тарілками.
– Ну що, голуб'ята, коли нас порадуєте? – усміхнулась вона. – Бо я вже сервіз приглянула.
– Мамо, не зараз, – тихо сказав Сергій.
– А чого не зараз? – Вадим Леонідович налив вино. – Може, Таня ще думає. Молодим зараз важко. Вони ж хочуть спочатку все спробувати, а потім уже сім'ю.
Тетяна повільно поклала виделку.
– Це ви про себе чи про нас?
За столом стихло.
Мати Сергія нервово засміялась.
– Ой, я щось не вловила.
– Та тут нема що вловлювати, – сказала Ірина Іванівна. – Просто деякі чоловіки забувають, що дівчина їхнього сина – не запасний варіант для самооцінки.
– Перепрошую? – голос Вадима Леонідовича став сухим.
– Ви чудово почули.
– Іро, – мати Сергія поставила салатницю, – давайте без цього за столом.
– А де з такими, як він, "з цим"? У коридорі? Щоб знову потім виявилося, що дівчині здалося?
Сергій різко підвівся.
– Тьотю Іро, ви зараз серйозно звинувачуєте мого батька?
– Ні, Сергію. Я зараз серйозно не даю вашій родині зробити з моєї дочки дурепу.
– Та що він зробив?! – майже крикнула мати Сергія. – Квіти подарував? На каву покликав? Це вже злочин?
– Ні, – сказала Тетяна. – Злочин – це коли чоловік користується тим, що йому повірять більше, ніж дівчині, яку в цю сім'ю ще не впустили.
Вадим Леонідович повільно поставив келих.
– Ось вона, сучасність. Варто чоловіку сказати комплімент – і він уже хижак.
– Комплімент? – Тетяна всміхнулась. – "По телефону не видно очей" – це комплімент для невістки?
Мати Сергія перевела погляд на чоловіка.
– Ти так сказав?
– Я міг пожартувати.
– Жартують там, де всім смішно, – сказала Ірина.
Сергій дивився на батька.
– Тату?
Вадим Леонідович фиркнув.
– Та сказав. І що? У вас тепер за одну фразу чоловіка можна повісити? Зручно. Дуже зручно. Особливо коли треба зайти в сім'ю і одразу всіх побудувати.
– Оце вже підло, – тихо сказала Тетяна.
– Підло? – він нарешті підвищив голос. – Підло – це прийти в чужий дім, з'їсти наш хліб, прийняти наші подарунки, а потім вирішити, що ти тут суддя. Якщо дівчина не вміє тримати дистанцію, не треба робити вигляд, що винні всі навколо.
Сергій різко:
– Тату, досить.
– Ні, не досить, – Вадим Леонідович повернувся до сина. – Ти хочеш одружитися – одружуйся. Але запам'ятай одну річ: жінка, яка влаштовує скандал до весілля, після весілля не стане тихішою.
– А чоловік, який лізе до дівчини сина, після весілля не стане поряднішим, – відрізала Ірина.
– Мамо, – Тетяна схопила її за руку.
– Ні, доню, тепер уже нехай усі чують.
Мати Сергія зблідла.
– Вадиме… це правда?
Він подивився на дружину, потім на сина, потім на Тетяну.
І сказав спокійно, майже втомлено:
– Якщо чоловік у п'ятдесят ще комусь подобається, це не його сором. Це чужа істерика.
Келих у руці матері Сергія здригнувся і вино розлилося по скатертині.
Сергій повільно сів.
Тетяна підвелась.
– Ходімо, мамо.
– Ні, зачекай, – Сергій теж встав. – Ти зараз підеш – і це виглядатиме так, ніби ти все сказала за мене.
– А ти щось сказав? – спитала Тетяна.
Він перевів погляд на батька.
Вадим Леонідович відсунув тарілку.
– До речі, Сергію, квартиру я тоді на тебе не переписуватиму. Живіть окремо. На принципах. Раз ви такі дорослі.
