– Тільки відкрий рота при Насті – і я скажу, хто ти є насправді, – прошипіла Олена, стискаючи в руці ключі так, що вони врізались у долоню. – Не смій валити дочці весілля.
– Це ти любиш грати святу матір, – кинув Михайло і смикнув валізу так, що вона вдарила її по нозі. – А вдома вже місяць збираєш мої речі в пакет.
На пероні люди озирались. Олена одразу змінила обличчя. Усміхнулась провідниці, поправила волосся, взяла Михайла під руку.
– Третій вагон. Ми до доньки на весілля, – солодко сказала вона. – Хвилюємось страшенно.
У купе двері ще не встигли зачинитися, як Михайло сів на нижню полицю і поклав зверху свій піджак.
– Встань. Це моє місце.
– У квитку дивись. Твоє – верхнє. Полізеш сама.
– У мене спина.
– А в мене, значить, життя медом намазане?
Я вже відкрила рот, але в купе зайшла літня жінка. Маленька, в старому пальті, з важким пакетом і потертою валізою. Вона ледве дихала.
– Синку, допоможіть, будь ласка.
Михайло підскочив так, ніби його підмінили. Забрав у неї пакет, поставив валізу, навіть воду відкрив.
– Обережно, мамо, тут поріжок, – м’яко сказав він.
Я ледь не розсміялась. Оце його маска. Для чужих – золото, для своїх – камінь.
Жінка сіла, довго шукала щось у сумці, дістала ліки, чек з аптеки і телефон з тріснутим екраном. Руки в неї тремтіли.
– Їду чоловіка ховати, – сказала тихо. – Дочка покликала, а він за два дні помер. Сорок років разом. Не дочекалась.
У купе стало глухо. Я опустила очі. А Михайло раптом сів ближче до неї, як добрий сусід.
– Тримайтесь. Головне, що ви були одне в одного.
Я глянула на нього так, що якби могла – пропалила б наскрізь. Учора він кричав, що я йому зіпсувала життя. А тут уже вчить чужу жінку, як берегти сім’ю.
Старенька витерла очі й раптом подивилась на нас уважно.
– Ви теж посварені, так?
– Та ні, що ви, – швидко сказав Михайло. – Просто втомились з дороги.
Він сказав це так переконливо, що навіть провідниця, яка заглянула по квитки, усміхнулась:
– Видно, що чоловік турботливий.
Я стиснула телефон. Турботливий. Ага.
Перший удар прилетів за годину. У Михайла задзвонив телефон. Він вийшов у коридор, але двері не зачинив. Я почула жіночий голос, молодий, нахабно спокійний:
– Міша, ти їй сказав про квартиру? Бо нотаріус чекає післязавтра.
У мене в грудях щось обірвалось.
Він заговорив пошепки:
– Тихо. Я в поїзді. Після весілля все вирішу. Не дзвони зараз.
Я встала так різко, що вдарилась коліном об стіл. Він повернувся – і побачив мене в дверях.
– Хто це? – спитала я.
– По роботі.
– По роботі тебе Мішею називають і питають про квартиру?
Старенька завмерла. Провідниця саме проходила повз і теж пригальмувала.
Михайло одразу ввімкнув свою другу маску – ображеного праведника.
– Ти знову влаштовуєш цирк? Перед людьми? Тобі тільки дай привід.
– Привід? – я вже не говорила, я різала словами. – Ти продав нашу квартиру?
– Не продав. Ще ні.
У мене потемніло в очах.
– Що значить – ще ні?
Він знизав плечима, ніби мова про старий холодильник.
– Я вніс завдаток за іншу. Для себе. Ми ж розлучаємось.
Оце був перший перелом. Я думала, ми просто дотягнемо до весілля і розійдемось. А він уже ділив наше життя без мене.
– На які гроші? – спитала я.
Він мовчав секунду. І цього вистачило.
Я полізла в сумку, дістала папку з документами, яку везла для РАЦСу, і раптом зрозуміла, чого не вистачає. Не було банківської виписки. Не було конверта з грошима, які Настя дала мені на ресторан.
– Де гроші? – спитала я вже тихо.
– Я взяв. Потім повернув би.
– Це гроші доньки.
– Це наші спільні гроші.
Я вдарила долонею по столику так, що підскочила пляшка води.
– Ти вкрав у власної дочки перед весіллям.
Старенька схопилась за серце. Провідниця зайшла в купе:
– Що тут відбувається?
І тут Михайло зробив те, після чого назад дороги вже не було.
Він показав на мене пальцем і сказав спокійно, майже втомлено:
– У дружини нервовий зрив. Вона на ліках. Не звертайте уваги.
Я навіть не одразу повірила, що він це сказав. Він хотів зробити з мене божевільну. При чужих. Щоб прикрити себе.
– Я на ліках? – я повільно відкрила сумку, дістала упаковку таблеток. – Це твої. Від тиску. Я тобі їх щоранку в пакет клала.
Провідниця перевела погляд на нього. Старенька теж.
Але другий перелом був ще гірший.
У цей момент мені прийшло повідомлення. Від Насті.
“Мамо, тато щойно скинув мені фото якогось договору. Пише, щоб я після весілля підписала відмову від частки в квартирі, бо так буде “чесно”. Це що?”
У мене руки стали крижані.
Я мовчки простягнула телефон провідниці. Потім – старенькій. Потім – йому.
– Ти вже й до неї поліз?
Михайло зблід. Вперше за всю дорогу.
– Я хотів, щоб усе було без скандалу.
– Без скандалу? – я вже не стримувалась. – Ти вкрав гроші на весілля, продав квартиру за моєю спиною і ще хотів, щоб дочка сама відписала тобі свою частку?
Він рвонувся до мене за телефоном.
– Дай сюди. Ти не так зрозуміла.
Я відступила. Провідниця стала між нами.
– Сядьте на місце, – жорстко сказала вона. – Або я викликаю поліцію на найближчій станції.
Старенька, яка всю дорогу плакала за чоловіком, раптом випросталась і подивилась на Михайла так, що він опустив очі.
– Мій Микола теж міг гримнути дверима, – сказала вона тихо. – Але злодієм для своїх не був.
До станції ми їхали мовчки. Він більше не дивився ні на мене, ні на людей. Тільки стискав у кишені свої ключі.
Коли потяг зупинився, я першою взяла валізу, документи і вийшла на перон. Він пішов слідом.
– Олено, давай вдома поговоримо.
Я не обернулась. Дістала телефон і при ньому відправила Насті одне повідомлення:
“Весілля буде. Батька – не чекай”.
