– Тільки відкрий рота при Насті – і я скажу, хто ти є насправді, – прошипіла Олена, стискаючи в руці ключі так, що вони врізались у долоню. – Не смій валити дочці весілля.

– Це ти любиш грати святу матір, – кинув Михайло і смикнув валізу так, що вона вдарила її по нозі. – А вдома вже місяць збираєш мої речі в пакет.

На пероні люди озирались. Олена одразу змінила обличчя. Усміхнулась провідниці, поправила волосся, взяла Михайла під руку.

– Третій вагон. Ми до доньки на весілля, – солодко сказала вона. – Хвилюємось страшенно.

У купе двері ще не встигли зачинитися, як Михайло сів на нижню полицю і поклав зверху свій піджак.

– Встань. Це моє місце.

– У квитку дивись. Твоє – верхнє. Полізеш сама.

– У мене спина.

– А в мене, значить, життя медом намазане?

Я вже відкрила рот, але в купе зайшла літня жінка. Маленька, в старому пальті, з важким пакетом і потертою валізою. Вона ледве дихала.

– Синку, допоможіть, будь ласка.

Михайло підскочив так, ніби його підмінили. Забрав у неї пакет, поставив валізу, навіть воду відкрив.

– Обережно, мамо, тут поріжок, – м’яко сказав він.

Я ледь не розсміялась. Оце його маска. Для чужих – золото, для своїх – камінь.

Жінка сіла, довго шукала щось у сумці, дістала ліки, чек з аптеки і телефон з тріснутим екраном. Руки в неї тремтіли.

– Їду чоловіка ховати, – сказала тихо. – Дочка покликала, а він за два дні помер. Сорок років разом. Не дочекалась.

У купе стало глухо. Я опустила очі. А Михайло раптом сів ближче до неї, як добрий сусід.

– Тримайтесь. Головне, що ви були одне в одного.

Я глянула на нього так, що якби могла – пропалила б наскрізь. Учора він кричав, що я йому зіпсувала життя. А тут уже вчить чужу жінку, як берегти сім’ю.

Старенька витерла очі й раптом подивилась на нас уважно.

– Ви теж посварені, так?

– Та ні, що ви, – швидко сказав Михайло. – Просто втомились з дороги.

Він сказав це так переконливо, що навіть провідниця, яка заглянула по квитки, усміхнулась:

– Видно, що чоловік турботливий.

Я стиснула телефон. Турботливий. Ага.

Перший удар прилетів за годину. У Михайла задзвонив телефон. Він вийшов у коридор, але двері не зачинив. Я почула жіночий голос, молодий, нахабно спокійний:

– Міша, ти їй сказав про квартиру? Бо нотаріус чекає післязавтра.

У мене в грудях щось обірвалось.

Він заговорив пошепки:

– Тихо. Я в поїзді. Після весілля все вирішу. Не дзвони зараз.

Я встала так різко, що вдарилась коліном об стіл. Він повернувся – і побачив мене в дверях.

– Хто це? – спитала я.

– По роботі.

– По роботі тебе Мішею називають і питають про квартиру?

Старенька завмерла. Провідниця саме проходила повз і теж пригальмувала.

Михайло одразу ввімкнув свою другу маску – ображеного праведника.

– Ти знову влаштовуєш цирк? Перед людьми? Тобі тільки дай привід.

– Привід? – я вже не говорила, я різала словами. – Ти продав нашу квартиру?

– Не продав. Ще ні.

У мене потемніло в очах.

– Що значить – ще ні?

Він знизав плечима, ніби мова про старий холодильник.

– Я вніс завдаток за іншу. Для себе. Ми ж розлучаємось.

Оце був перший перелом. Я думала, ми просто дотягнемо до весілля і розійдемось. А він уже ділив наше життя без мене.

– На які гроші? – спитала я.

Він мовчав секунду. І цього вистачило.

Я полізла в сумку, дістала папку з документами, яку везла для РАЦСу, і раптом зрозуміла, чого не вистачає. Не було банківської виписки. Не було конверта з грошима, які Настя дала мені на ресторан.

– Де гроші? – спитала я вже тихо.

– Я взяв. Потім повернув би.

– Це гроші доньки.

– Це наші спільні гроші.

Я вдарила долонею по столику так, що підскочила пляшка води.

– Ти вкрав у власної дочки перед весіллям.

Старенька схопилась за серце. Провідниця зайшла в купе:

– Що тут відбувається?

І тут Михайло зробив те, після чого назад дороги вже не було.

Він показав на мене пальцем і сказав спокійно, майже втомлено:

– У дружини нервовий зрив. Вона на ліках. Не звертайте уваги.

Я навіть не одразу повірила, що він це сказав. Він хотів зробити з мене божевільну. При чужих. Щоб прикрити себе.

– Я на ліках? – я повільно відкрила сумку, дістала упаковку таблеток. – Це твої. Від тиску. Я тобі їх щоранку в пакет клала.

Провідниця перевела погляд на нього. Старенька теж.

Але другий перелом був ще гірший.

У цей момент мені прийшло повідомлення. Від Насті.

“Мамо, тато щойно скинув мені фото якогось договору. Пише, щоб я після весілля підписала відмову від частки в квартирі, бо так буде “чесно”. Це що?”

У мене руки стали крижані.

Я мовчки простягнула телефон провідниці. Потім – старенькій. Потім – йому.

– Ти вже й до неї поліз?

Михайло зблід. Вперше за всю дорогу.

– Я хотів, щоб усе було без скандалу.

– Без скандалу? – я вже не стримувалась. – Ти вкрав гроші на весілля, продав квартиру за моєю спиною і ще хотів, щоб дочка сама відписала тобі свою частку?

Він рвонувся до мене за телефоном.

– Дай сюди. Ти не так зрозуміла.

Я відступила. Провідниця стала між нами.

– Сядьте на місце, – жорстко сказала вона. – Або я викликаю поліцію на найближчій станції.

Старенька, яка всю дорогу плакала за чоловіком, раптом випросталась і подивилась на Михайла так, що він опустив очі.

– Мій Микола теж міг гримнути дверима, – сказала вона тихо. – Але злодієм для своїх не був.

До станції ми їхали мовчки. Він більше не дивився ні на мене, ні на людей. Тільки стискав у кишені свої ключі.

Коли потяг зупинився, я першою взяла валізу, документи і вийшла на перон. Він пішов слідом.

– Олено, давай вдома поговоримо.

Я не обернулась. Дістала телефон і при ньому відправила Насті одне повідомлення:

“Весілля буде. Батька – не чекай”.

Valera

Популярне