Я вже стояла в білій сукні біля дверей РАЦСу, коли Павло вихопив у мене телефон і тихо сказав:
– До вечора без сцен. Добре?
Я навіть не встигла спитати, що це було. Він усміхнувся гостям, поправив мені фату і взяв за руку так ніжно, що збоку ми виглядали ідеально.
У цьому він був майстер. Для всіх – правильний, спокійний, турботливий. Для мене – той, хто завжди вмів натиснути так, щоб я ще й винною лишилась.
– Ти нервуєш, – шепнула його мати, подаючи мені букет. – Не вигадуй дурниць. Павлик у нас золотий.
Я стиснула квіти так, що заболіла долоня. Бо за годину до церемонії на мій телефон прийшло повідомлення з незнайомого номера: “Перевір букет. Якщо ще не пізно”.
Я не встигла. Павло вже забрав телефон.
Ми розписались під оплески. Він цілував мене в щоку, тримав за талію, дякував моїй мамі, тиснув руки гостям. Навіть бабусі стілець підсунув. Святий, не чоловік.
А потім у ресторані я пішла в туалет, зачинила двері і розв’язала стрічку на букеті.
Між стеблами був складений удвоє чек з аптеки. А всередині – записка.
“Я вагітна. Він сказав, що після весілля забере в тебе гроші й квартиру. Не мовчи. Марина”.
У мене потемніло в очах. Я сперлась на умивальник і перечитала ще раз. На чеку були ліки для вагітних і дата – вчорашня.
Я вийшла в зал, а Павло вже піднімав келих.
– За мою дружину. За жінку, яка нарешті стане справжньою сім’єю.
“Нарешті” він сказав спеціально. Бо квартиру купила я. І останні два місяці він м’яко, але вперто вмовляв оформити половину на нього. “Ми ж сім’я”.
Я підійшла до столу і тихо сказала:
– Поверни телефон.
Він усміхнувся ще ширше.
– Аню, не зараз. Люди дивляться.
– Телефон. Зараз.
Його мати одразу втрутилась:
– Доню, ну що ти починаєш? Після першого келиха всіх штормить.
Гості засміялись. Мене виставили істеричкою за три секунди.
Це був перший удар. Не записка. А те, як швидко вони вдвох зробили з мене дурну наречену.
Павло нахилився до мене і крізь зуби прошепотів:
– Якщо зіпсуєш банкет, підеш звідси сама. І без ключів.
Я завмерла.
– Яких ключів?
Він дістав з кишені мій зв’язок, покрутив на пальці і знову сховав.
– Я ж казав, після весілля почнемо все спочатку. У мене вже є свої плани.
Я не встигла відповісти. До нас підбіг адміністратор ресторану з пакетом документів.
– Перепрошую, хто з молодят Павло? Тут просили передати.
Павло різко вихопив пакет, але я вже побачила зверху копію якогось договору і знайоме слово: “довіреність”.
– Віддай, – сказала я.
– Це по роботі, – відрізав він.
Я смикнула пакет на себе. Папери розсипались просто на підлогу між тарілками, келихами і моїм букетом.
І тоді все перевернулося вдруге.
Там була не просто довіреність. Там був попередній договір оренди моєї квартири. На пів року. З авансом. І копія мого паспорта.
Мого.
Я впізнала її одразу. Ту саму, що “загубилася” місяць тому, коли Павло возив документи “для банку”.
– Ти що це зробив? – у мене вже голос не тремтів.
Він підняв руки, ніби жертва.
– Аня, послухай. Я хотів як краще. Нам потрібні гроші. Я все вирішував для нас.
– Для нас? – я підняла ще один аркуш.
Там був роздрукований переказ завдатку. Отримувач – Марина Коваль.
Та сама Марина з записки.
Його мати зблідла, але все одно полізла рятувати сина:
– Це наклеп. Хтось підкинув. Зараз усі можуть надрукувати що завгодно.
У цей момент мій телефон, який він нарешті кинув на стіл, засвітився сам.
Відеодзвінок. Марина.
Я натиснула прийняти і повернула екран до гостей.
Молода жінка сиділа в машині, тримала в руках обмінну карту і говорила без сліз:
– Павле, ти обіцяв, що сьогодні все оформиш і ввечері привезеш мені ключі. Ти сказав, що дружина довірлива і квартиру звільнить за тиждень.
У залі стало так тихо, що я почула, як у когось впала виделка.
Павло рвонувся до мене, щоб вирвати телефон.
Оце і була межа.
Я відступила, взяла зі столу букет, витягла з нього записку, чек, поклала все зверху на його документи і штовхнула до нього через стіл.
– Ключі.
Він мовчки дістав зв’язку.
Я зняла обручку, поклала поруч і сказала:
– Живи в своїй оренді. Без мене.
