На той момент, коли я виходила заміж у мене була машина, а у мого чоловіка маленька однокімнатна квартира. Там ми і стали жити, хоча збирали на більшу. Хотіли в майбутньому двокімнатну придбати.
У моєї бабці є рідна сестра. Тітка Люба. Їй минуло 60, живе сама, дітей немає. Тож мене вважала своєю онукою. Їй допомагали усі: я , моя мама і бабуся.
Моїм завдання було двічі на рік робити у її домі генеральне прибирання. З мамою ми постійно привозили їй продукти додому. Піклувались, як могли.
Я інколи могла провести у неї вдома цілий день, як була якась робота. Та я завжди була рада їй допомогти, тому не зважала на те, що витрачаю свій вільний час. Ще з дитинства тітка Люба постійно говорила мені, що як я вийду заміж, то буду мати, де жити.
– У мене ж нікого немає, окрім тебе. А з собою на той світ не заберу. Тобі віддам..
Ми постійно намагались покращити їй умови життя.
– Купимо новий телевізор – казали батьки, – а старий тітці завеземо, бо її уже зовсім погано показує.
Диван новий їй купили, щоб зручно було спати. Мультиварку, щоб приготувала щось собі швиденько, а не стояла біля плити годинами.
Батько інколи бурчав, не хотів туди вкладати свої гроші.
– Це вклад у майбутнє житло нашої дочки – нагадувала мама.
Та от щось останнім часом тіка Люба почала зле себе почувати. Часто доводилось зриватись і їхати до неї. Навіть вночі.
Якось ми розговорились з нею і вона спитала, як там ми з чоловіком живемо.
– Та ніби нормально. У нього однокімнатна квартира є. То зараз там.
– Вам потрібно гроші збирати на більшу. Потім діти підуть – буде тісно. А я ж свій дім на Тетянку запишу.
У мене очі на лоба вилізли. Навіть не одразу згадала, хто така Тетянка.
– Ти ж тепер із чоловіком – продовжила тітка – А Танька розлучилась, з двома дітьми на руках в орендованій квартирі. Не солодко їй. А я допомогти хочу.
До мене дійшло. Таня – це племінниця чоловіка тітки Люби. Я її бачила востаннє, мабуть, років 10 тому. Вона не приїжджала і навіть не дзвонила до тіки Люби. Не розуміла, чому для неї така честь?
– Вона приїжджати о мене не може. У неї молодшому всього рік виповнився. Тяжко.. – захищала тітка Люба племінницю.
Я вже не слухала, що вона говорить. Мені стало образливо. Я зібралась і пішла. Розповіла все мамі, вона теж була в шоці.
– Хоче переписувати дім на Таню, то нехай Таня за нею тепер і доглядає. Я більше туди не піду – казала я.
Я розуміла, що так неправильно, та, як на мене, це до чортиків несправедливо.
Мама зателефонувала до тітки Люби і поцікавилась її рішенням.
– Як так, Любко? Ми тобі допомагали, стільки речей вклали в вій дім, а ти що?
– А що? Ви ж по родинному допомагали, хіба ні? А у Олі і так є надійне плече, не пропаде.
– А що як життя не складеться, що їй потім робити?
– Нехай кредит беруть, поки удвох. Я Тані вже пообіцяла, рішення свого не зміню.
Мама змушена була змиритись з цим рішенням. Це дім тітки Люби і вона вправі робити з ним усе, що заманеться. Але усі речі і техніку, яку ми туди купували мама забрала.
Тітку Любу, звісно, це дуже засмутило. Казала, що була кращої думки про нас.
А кого ви підтримуєте у цій історії?
