Я повернулася додому втомленою і мріяла лише про одне – теплий душ і чашку кави. Але мій спокій розірвав телефонний дзвінок.
– Доню, дідуся немає. Його серце не витримало і стало. Мені тільки що сказала пані Галя. Завтра я їду до села, нам потрібно підписати документи про спадок. Ти поїдеш зі мною? – мама плакала у трубці.
Спочатку я не зрозуміла. Який дідусь? Мама говорила, що його немає на цьому світі вже давно. Можливо, сусідка щось переплутала?
– Я навіть не хотіла розповідати тобі про нього. Він покинув нашу родину, коли я ще ходила до школи. Ні аліментів, ні вітань. А вже пройшло, мабуть, більше 20 років. Ти народилася саме в той час, коли він один раз зателефонував мені. Вітав, бажав щастя і здоров’я, хотів зустрітися з тобою. Навіть подарунок вже купив. Але я просто відкинула трубку і заблокувала його номер… – зізналася мама.
Я розуміла маму. Адже я сама опинилася на її місці, коли мій батько нас покинув. Він знайшов нову жінку з дитиною, і залишилися тільки ми двоє. Я навіть записалася до психолога, щоб якось подолати цю образу. Але я відчуваю, що вона все ще сидить глибоко в моєму серці.
– Добре. Купи квитки на ранок, я візьму відгул на роботі.
Вже о 9 ранку ми стояли з мамою на вокзалі. Виявилося, що до села їхати недалеко, всього 20 хвилин на автобусі. Я намагалась зосередитися на дорозі і не думати про те, що нас чекає. Але навіть в цьому короткому шляху мої думки були переповнені сумом і незнайомістю з тим, що відбувається.
Прибувши до села, ми вийшли з автобуса і зустрілися з пані Галею, яка привітала нас та почала розповідати про ситуацію. Виявляється, мій дідусь насправді не помер, але він був тяжкохворий і останні роки провів у самотності.
– Хотів побачити доньку і онуку і просив сам так сказати. Бо знав, що по іншому ви не приїдете… Але залишилось йому вже не довго… – казала Галина.
Моя мама, поки що не знайома з докладними подробицями, бо він ніколи не проявляв бажання зв’язуватися з родиною.
Пані Галя вела нас до дідусевої хати. Вона була старенька і занедбана. Здається, час тут зупинився. Ми зайшли всередину і зустрілися з моїм дідом. Він виглядав слабеньким і змученим, але очі його засяяли, коли побачив мою маму. Вони обнялися, і я побачила сльози на їхніх обличчях.
Дідусь почав розповідати про своє життя, про те, як він покинув нашу родину. Виявляється, він був молодим і нетямущим, коли все сталося. Він не знав, як стати батьком, і боявся зробити більше шкоди, ніж користі. Тому вирішив відійти, сподіваючись, що це буде краще для всіх.
Моє серце розчулилось від його розповіді. Я розуміла, що ніхто з нас не є бездоганним, і в житті можна зробити помилки. Я поглянула на маму, і бачила, як вона важко переживала ці роки без батька. Мабуть, ця зустріч стала переламною Хоч це відбулось пізно, але вони почули одне одного…
От і думаю тепер, так легко зробити помилку, але так важко її виправляти..На це можуть піти роки…
А у вас є помилки, які ви би хотіли виправити?
