Тоді вона вже перестала ходити. І я тримала на руках своє найулюбленіше і мужнє маленьке створіння. Мужнє – це тому, що жодного разу за весь час жодного стогону, жодного звуку. Боляче їй було, дуже. Але вона мовчала. Любила лежати, втупившись носом у щоку. А мені здавалося, що все це поганий сон. Що так не може бути.
Для чого йти тому, кого ти любиш просто до крику? Як відпустити, спокійно без плачу?
– Навіщо ти її тягаєш на руках? Важко ж! Я б ніколи собаку не понесла, – чула іноді з боку.
Собаку? Боня була більше, ніж собака. Частина душі, частина мене. Шкода, що я не бачила, як вона росте. Якою була веселою, смішною і товстенькою.
Ми випадково зустрілися, коли вона була вже дорослою. Тому й не перестану говорити, що всі зустрічі не випадкові. Немов хтось веде нас за руку в потрібні місця. Щось невидиме.
Я її викупила звідти, де дуже ображали. Вона сиділа прив’язана, в коридорі, завжди. І бачила одні стусани. Практично голодна. Тоді все було питання: а навіщо? Навіщо собаку беруть ті, кому вона не потрібна? Хто буде мучити ні в чому не винне створіння?
Питання, питання. Багато відмовляли – не страшно було брати дорослого песика? Серйозної породи.
– Ти не господиня. А якщо вона кинеться на тебе? Мені мій, якого ростила і то може зробити «кусь». Дурний і необдуманий вчинок. За ці гроші взяла б породистого, з розплідника, – хитала головою подруга.
Але я, відразу побачивши, просто зрозуміла: моя. Так і з людьми буває. При зустрічі з другими половинами.
Боня розуміла мене з півслова. Спала поруч. Команди – на відмінно. Геніальна собачка. Йшла чітко поруч. Не реагуючи на інших собак. Дивно, але і ті ніколи не підходили, обходили стороною.
Напевно, відчували внутрішню силу. Лідера. І все пильно стежила вона, чи не подінуся я куди, не зникну? Я не зникла. А вона пішла.
Наближався Новий рік. Прикрашала квартиру. А Боня сиділа поряд. І немов посміхалася. Тихо так. Потім підповзла до корони.
– Одягнути на тебе? Принцеса ти. Найкрасивіша, – я намагалася не плакати.
А вона намагалася зробити вигляд, що все добре. І вона здорова. І свято буде веселим.
– Хочеш, я з тобою всі свята буду? І у вихідні? Ти тільки не йди, будь ласка, – просила я.
І згадувала. Як валялися разом в снігу, як вона ловила сніжки, розсікаючи снігові поля. Наздоганяла, лизала в ніс і очі. Як мені було погано, а собака підходила, клала голову на коліна, дивилася мудро. І я немов чула:
– Ти не переживай, все добре буде. Я поруч. Все налагодиться. Знаю.
Так і виходило в результаті.
І в той Новий рік ми намагалися не плакати. Знали, що надії немає. І диво-ліків немає. Але робили вигляд, що все добре. Наряджали ялинку. І я міцно тримала її на руках. І думала про те, чому їм так мало відпущено? Це не справедливо! І бажання було загадане для неї. Щоб жила.
Воно не збулося.
Втішало лише те, що їй не боляче більше. І вона там, де казка, доброта і багато золотистого світла. Більше нічого. Порожнеча в душі була заповнена. І час минув. Плакала і плачу.
І найбільше на світі хочеться побачити її, притиснути до себе. Побігти назустріч, не бачачи дороги. По снігу, по траві, все одно. Лише б до неї. Іноді вмикаю відео, примруживши очі. Щоб немов наяву все. І вона знову жива.
Нещодавно подруга все казала про те, що ось, тварини в будинку – це добре. Але з ними ж не поїдеш у відпустку, це когось просити треба сидіти, гуляти. І в ту ж новорічну ніч не втечеш, не відпустиш. А вже як важко з ранку після свята вставати!
Нісенітниця якась. Мені не хочеться нікуди в Новий рік. Я б вдома побула, з улюбленою собакою. Дивилися б передачі, їли ласощі. І було б повне відчуття миру і спокою. А так частини серця немає.
Тому всі бали, маскаради, чудово, так. Але найкраще – коли поруч ваші улюблені вихованці. І встати можна в мороз хоч в 6 ранку. І вийти на вулицю. Посміхнутися новому дню. Тому що поруч ті, хто люблять нас більше життя.
Поцілуйте і обійміть своїх чотириногих, пухнастих, маленьких і дорослих. Ми – сенс їх маленьких життів. А вони йдуть, залишаючи пролом в нашому. Скоро буду діставати іграшки. Серед них є та, яку Боня одного разу катала і зачіпала лапками. Трохи надкушена. Моя найдорожча.
Це був твій останній Новий рік, моя улюблена хоробра дівчинка. Але кожен раз, коли він починає наближатися, я знову бачу тебе. Пам’ятаю тебе. І завжди сумую за тобою.
Пробач. За те, що я не змогла тебе врятувати. Намагалася, але не змогла. І ветлікарі розводили руками. Ми виявилися безсилі, всі. У людей немає порятунку від цієї напасті і у вас теж.
А ти боролася до останнього дня. І немов говорила: «Для мене щастя ще одна хвилина поруч з тобою». Напевно там, десь за хмарами, ти теж почнеш разом зі своїми побратимами готуватися до Нового року. І ви будете скидати сніжинки нам, своїм господарям. Вітаючи, даруючи новорічну казку.
Дякую вам всім, милі тварини, за доброту, ніжність і найкращу в світі, чисту і безкорисливу любов. На яку здатні лише ви.
