– Це не твій син, – Євген кинув папку на стіл. – І ти хотіла, щоб я дізнався про це вже після РАЦСу?
– Він мій син.
– По документах – так. По правді – ні.
Вадим завмер у дверях із машинкою в руці.
– Мамо?..
Настя навіть не обернулася.
– Іди в кімнату.
– Ні, стій, нехай чує, – Євген усміхнувся криво. – Раз у тебе тут усе "по-чесному".
– Замовкни.
– А що не так? Ти взяла дитину коханця своєї подруги й назвала це добрим вчинком. Це не святість, Настю. Це мародерство на чужій руїні.
Секунда тиші.
– Забирайся.
– Легко. Тільки не роби з мене чудовисько. Я не хочу платити життям за твою красиву брехню.
Він грюкнув дверима.
Вадим тихо спитав:
– Мамо… я чужий?
Настя сіла навпочіпки.
– Ти мій.
– А чого він сказав "коханця"?
Настя заплющила очі.
* * *
– Марійка? Серйозно? – Сергій витріщився на Настю так, ніби вперше її побачив. – Ти хочеш сказати, мій син весь цей час був у тебе?
– Не "був". Живе.
– І ти мовчала сім років?
– А ти питав?
– Я шукав її!
– Її. Не дитину.
Він рипнув зубами.
– Ти не мала права.
– А Марійка мала? Лишити його й поїхати шукати щастя? А ти мав? Спати з її подругою, поки в мене ще земля на цвинтарі не осіла після бабусі?
– Не чіпай це.
– А що чіпати можна? Те, як ти зараз раптом прокинувся батьком?
Сергій ступив ближче.
– Це мій син.
– Пізно.
– Для тебе – може. Для мене – ні.
* * *
У дворі всі вже знали. У таких дворах новини довго не лежать.
– Це ж та сама Марійка, що втекла після пологів?
– А Настя, виходить, не просто "пожаліла".
– Та вона хитра. Собі мужика повернула через дитину.
– Ой, а він? Спочатку зрадив, а тепер із букетом прибіг.
Павло Миколайович, колишній квартирант, мовчки курив біля під'їзду, поки Сергій стояв під дверима з пакетом фруктів і іграшковим конструктором.
Настя відчинила не одразу.
– Чого тобі?
– Поговорити з ним.
– З ким "з ним"?
– Не починай.
– Ні, Сергію. Саме зараз і почну.
Він підняв пакет.
– Я не з порожніми руками.
– Ти й тоді був не з порожніми руками. Просто руки були на Марійці.
Сусідка на лавці демонстративно перестала лущити насіння.
Сергій стишив голос:
– Я винен. Але він моя кров.
– Кров не вставала до нього вночі з температурою сорок. Не кров водила його в садок. Не кров сиділа з ним у лікарні. Батьківство – це не сперма, Сергію.
Сусідка ахнула:
– Господи…
Сергій спалахнув.
– Зручно говорити, коли ти сім років ховала правду!
– Зручно згадувати про сина, коли вже не треба платити аліменти за немовля.
– Я не знав!
– Бо не хотів знати!
Двері прочинилися ширше. У коридор вийшов Вадим.
– Мамо, це хто?
Сергій завмер. Очі в хлопчика були його. Це побачили всі.
У дворі стало тихо.
– Я… – Сергій ковтнув. – Я твій тато.
Вадим подивився на Настю.
– У мене вже є мама.
– Я не про це, – різко сказав Сергій. – Я справжній тато.
Настя зблідла.
– Вийди.
– Ні. Він має знати.
– Не ти вирішуєш, що він має знати!
– А ти вирішувала за всіх сім років!
Вадим стиснув конструктор у руках.
– Мамо, він бреше?
І тут із хвіртки зайшла мати Сергія. За нею батько. Вони, видно, прийшли "на хвилинку", але почули досить.
– Не кричіть при дитині, – сказала мати. – Настю, можна ми зайдемо?
– Ні, не можна.
– Чому? – озвався батько Сергія. – Ти ж не боїшся правди?
Настя коротко засміялася.
– Правди? Це ви про що? Про те, як ваш син спав із моєю подругою, поки я ховала бабусю? Чи про те, як тепер ви прийшли ділити дитину, яку ніхто з вас не піднімав?
Мати Сергія стиснула губи.
– Я не виправдовую сина. Але хлопчик має право на батька.
– А батько мав право на хлопчика, коли той лежав покинутий у пологовому.
– Ти могла сказати.
– Кому? Йому? Тому, хто тоді навіть у двері не подзвонив?
Сергій різко кинув:
– Не треба робити з себе святу. Ти взяла його не тільки через жалість.
Тиша вдарила гучніше за крик.
– Скажи, що не так, – прошепотіла мати Сергія.
Сергій не відводив очей від Насті.
– Скажи їм, чому саме його. Із сотень дітей – саме його.
Настя мовчала.
Сусідка на лавці вже стояла.
– Ну? – сказав Сергій. – Скажи. Бо я скажу.
Настя підняла підборіддя.
– Кажи.
– Вона взяла мого сина, бо не змогла пережити, що Марійка забрала в неї мене.
Мати Сергія прикрила рот долонею.
– Брехня, – видихнула Настя. Але запізно. Неубедливо. Надто тихо.
Павло Миколайович викинув недопалок.
– Та навіть як і так, – глухо сказав він, – вона одна зробила те, що мали зробити двоє молодих і здорових.
– Не лізьте, – відрізав Сергій. – Це сімейне.
Павло пирхнув:
– Сімейне? Зручно. Як ростити – то не сімейне. А як забирати готове – одразу сімейне.
Мати Сергія ступила до Вадима й м'якше сказала:
– Сонечко, ми тебе не забирати прийшли…
– А навіщо? – спитав хлопчик.
Ніхто не відповів одразу.
І це було найгірше.
На вулиці вже справді зібралися люди. Хтось виносив сміття занадто повільно, хтось "випадково" стояв біля хвіртки.
Сергій присів перед Вадимом.
– Я хочу бути поруч.
– Де ти був раніше? – спитав хлопчик.
Мати Сергія заплакала.
Сергій зблід.
– Я не знав.
– А мама знала, – сказав Вадим. – І була.
Настя вперше за весь час ледь не розридалася, але втрималась.
– Чуєш? – тихо сказала вона Сергію. – Ось тобі вся відповідь.
Сергій підвівся.
– Ні. Не вся. Тепер він знає. І я знаю. І ти вже не сховаєшся за "я так вирішила".
– Я не ховалась. Я витягла його звідти, звідки ви обоє втекли.
– "Обоє"? – раптом пролунав знайомий голос.
Усі обернулися.
Біля хвіртки стояла Марійка. Дорога сумка, темні окуляри, тонкі підбори, ніби помилилася адресою, але не помилилася.
Сусідка ледве не сіла назад у клумбу.
– Ти… – Сергій зробив крок. – Ти взагалі маєш совість тут з'являтися?
– А ти маєш? – спокійно відповіла вона. – Я хоча б нікого не обманювала сім років.
– Ти лишила дитину!
– Так. І не удавала, що зробила це з великої любові.
Настя пішла до неї так швидко, що Павло Миколайович уже напружився, ніби зараз доведеться рознімати.
– Чого ти приперлась?
Марійка повільно зняла окуляри.
– За сином.
У дворі хтось голосно видихнув.
– Ти здуріла? – прошипів Сергій.
– А що? Тепер усі раптом стали правильні. Один – тато, бо згадав. Друга – мати, бо вкрала чуже горе й виростила собі сенс життя. Чим я гірша? Я народила.
Настя вдарила її першою. Не сильно, але так, що ляпас почули навіть біля сусіднього під'їзду.
Марійка повільно повернула голову назад.
– О, тепер схоже на правду, – сказала вона. – Ти ж не його рятувала. Ти мене карала.
– Ще слово – і я тебе…
– І що? Знову забереш те, що не твоє?
Сергій схопив Марійку за лікоть.
– Забирайся звідси.
Вона вирвала руку.
– Не командуй. Я вже подала заяву.
Настя завмерла.
– Яку заяву?
Марійка подивилась прямо на неї.
– На поновлення батьківських прав.
Навіть вітер ніби притих.
– Ти його не бачила сім років, – сказав Павло Миколайович.
– І що? Закон не міряє безсонні ночі. Закон міряє папери.
Настя зблідла так, що мати Сергія мимоволі зробила крок до неї.
– Ти не посмієш, – сказала Настя.
Марійка глянула на Вадима. Той уже ховався за мамину спину.
– Побачимо, хто тут що сміє.
Сергій різко обернувся до Насті:
– Ти ж оформила все правильно?
Настя мовчала.
– Настю, – голос Сергія став іншим. – Ти оформила все правильно?
Вона не дивилась ні на кого.
– Тоді все робили "по-людськи". Швидко.
– Що значить "по-людськи"? – тихо спитав він.
Павло Миколайович опустив очі.
Марійка всміхнулася кутиком рота.
– Оце вже цікаво.
Настя повільно сказала:
– Олег Вікторович допоміг. Без черги. Без зайвих перевірок.
– Тобто через знайомства? – у голосі Сергія вже було не каяття. Обурення. – Через знайомства ти оформила МОЮ дитину на себе?
– Твою? – зірвалась Настя. – А де було твоє "мою", коли я продавала сережки бабусі на ліки? Коли він кашляв ночами? Коли в садку всі робили листівки татові, а він мовчав у кутку? Де ти був зі своїм "мою"?
– Не смій виправдовувати підлість любов'ю, – кинув Сергій.
– Не смій називати підлістю те, на що в тебе не вистачило ні совісті, ні хребта!
Марійка засміялась. Голосно. Не вчасно. Огида піднялась у кожного по-своєму.
– Ви обоє смішні, – сказала вона. – Один запізнився бути батьком, друга занадто хотіла бути матір'ю. А дитина весь цей час була призом у вашому програному трикутнику.
Настя зробила крок, але Вадим вчепився в її сукню.
– Мамо… вона хто?
Марійка повільно присіла навпочіпки.
– Я твоя…
– Не смій, – сказала Настя так тихо, що від цього стало страшніше.
Марійка підвела на неї очі, усміхнулась і договорила:
-…біологічна мати.
Вадим заплакав не одразу. Спершу просто відступив, ніби під ним поїхала земля.
Сергій кинувся до нього:
– Синку…
– Не чіпай мене! – закричав хлопчик і вперше глянув на всіх так, ніби всі дорослі разом раптом стали брудними. – Ви всі брехуни!
Він зірвався з місця в під'їзд.
Настя побігла слідом.
Сергій – за нею.
Мати Сергія – за Сергієм.
Павло Миколайович гаркнув:
– Та дайте дитині повітря!
Марійка лишилася стояти посеред двору, поправила волосся, наче після випадкової незручної сцени в кафе.
І коли всі вже дивились на неї з відразою, вона дістала телефон, набрала когось і спокійно сказала:
– Алло, так. Хлопчик мій. Просто його треба буде повернути через суд.
