– Це не твій син, – Євген кинув папку на стіл. – І ти хотіла, щоб я дізнався про це вже після РАЦСу?

– Він мій син.

– По документах – так. По правді – ні.

Вадим завмер у дверях із машинкою в руці.

– Мамо?..

Настя навіть не обернулася.

– Іди в кімнату.

– Ні, стій, нехай чує, – Євген усміхнувся криво. – Раз у тебе тут усе "по-чесному".

– Замовкни.

– А що не так? Ти взяла дитину коханця своєї подруги й назвала це добрим вчинком. Це не святість, Настю. Це мародерство на чужій руїні.

Секунда тиші.

– Забирайся.

– Легко. Тільки не роби з мене чудовисько. Я не хочу платити життям за твою красиву брехню.

Він грюкнув дверима.

Вадим тихо спитав:

– Мамо… я чужий?

Настя сіла навпочіпки.

– Ти мій.

– А чого він сказав "коханця"?

Настя заплющила очі.

* * *

– Марійка? Серйозно? – Сергій витріщився на Настю так, ніби вперше її побачив. – Ти хочеш сказати, мій син весь цей час був у тебе?

– Не "був". Живе.

– І ти мовчала сім років?

– А ти питав?

– Я шукав її!

– Її. Не дитину.

Він рипнув зубами.

– Ти не мала права.

– А Марійка мала? Лишити його й поїхати шукати щастя? А ти мав? Спати з її подругою, поки в мене ще земля на цвинтарі не осіла після бабусі?

– Не чіпай це.

– А що чіпати можна? Те, як ти зараз раптом прокинувся батьком?

Сергій ступив ближче.

– Це мій син.

– Пізно.

– Для тебе – може. Для мене – ні.

* * *

У дворі всі вже знали. У таких дворах новини довго не лежать.

– Це ж та сама Марійка, що втекла після пологів?

– А Настя, виходить, не просто "пожаліла".

– Та вона хитра. Собі мужика повернула через дитину.

– Ой, а він? Спочатку зрадив, а тепер із букетом прибіг.

Павло Миколайович, колишній квартирант, мовчки курив біля під'їзду, поки Сергій стояв під дверима з пакетом фруктів і іграшковим конструктором.

Настя відчинила не одразу.

– Чого тобі?

– Поговорити з ним.

– З ким "з ним"?

– Не починай.

– Ні, Сергію. Саме зараз і почну.

Він підняв пакет.

– Я не з порожніми руками.

– Ти й тоді був не з порожніми руками. Просто руки були на Марійці.

Сусідка на лавці демонстративно перестала лущити насіння.

Сергій стишив голос:

– Я винен. Але він моя кров.

– Кров не вставала до нього вночі з температурою сорок. Не кров водила його в садок. Не кров сиділа з ним у лікарні. Батьківство – це не сперма, Сергію.

Сусідка ахнула:

– Господи…

Сергій спалахнув.

– Зручно говорити, коли ти сім років ховала правду!

– Зручно згадувати про сина, коли вже не треба платити аліменти за немовля.

– Я не знав!

– Бо не хотів знати!

Двері прочинилися ширше. У коридор вийшов Вадим.

– Мамо, це хто?

Сергій завмер. Очі в хлопчика були його. Це побачили всі.

У дворі стало тихо.

– Я… – Сергій ковтнув. – Я твій тато.

Вадим подивився на Настю.

– У мене вже є мама.

– Я не про це, – різко сказав Сергій. – Я справжній тато.

Настя зблідла.

– Вийди.

– Ні. Він має знати.

– Не ти вирішуєш, що він має знати!

– А ти вирішувала за всіх сім років!

Вадим стиснув конструктор у руках.

– Мамо, він бреше?

І тут із хвіртки зайшла мати Сергія. За нею батько. Вони, видно, прийшли "на хвилинку", але почули досить.

– Не кричіть при дитині, – сказала мати. – Настю, можна ми зайдемо?

– Ні, не можна.

– Чому? – озвався батько Сергія. – Ти ж не боїшся правди?

Настя коротко засміялася.

– Правди? Це ви про що? Про те, як ваш син спав із моєю подругою, поки я ховала бабусю? Чи про те, як тепер ви прийшли ділити дитину, яку ніхто з вас не піднімав?

Мати Сергія стиснула губи.

– Я не виправдовую сина. Але хлопчик має право на батька.

– А батько мав право на хлопчика, коли той лежав покинутий у пологовому.

– Ти могла сказати.

– Кому? Йому? Тому, хто тоді навіть у двері не подзвонив?

Сергій різко кинув:

– Не треба робити з себе святу. Ти взяла його не тільки через жалість.

Тиша вдарила гучніше за крик.

– Скажи, що не так, – прошепотіла мати Сергія.

Сергій не відводив очей від Насті.

– Скажи їм, чому саме його. Із сотень дітей – саме його.

Настя мовчала.

Сусідка на лавці вже стояла.

– Ну? – сказав Сергій. – Скажи. Бо я скажу.

Настя підняла підборіддя.

– Кажи.

– Вона взяла мого сина, бо не змогла пережити, що Марійка забрала в неї мене.

Мати Сергія прикрила рот долонею.

– Брехня, – видихнула Настя. Але запізно. Неубедливо. Надто тихо.

Павло Миколайович викинув недопалок.

– Та навіть як і так, – глухо сказав він, – вона одна зробила те, що мали зробити двоє молодих і здорових.

– Не лізьте, – відрізав Сергій. – Це сімейне.

Павло пирхнув:

– Сімейне? Зручно. Як ростити – то не сімейне. А як забирати готове – одразу сімейне.

Мати Сергія ступила до Вадима й м'якше сказала:

– Сонечко, ми тебе не забирати прийшли…

– А навіщо? – спитав хлопчик.

Ніхто не відповів одразу.

І це було найгірше.

На вулиці вже справді зібралися люди. Хтось виносив сміття занадто повільно, хтось "випадково" стояв біля хвіртки.

Сергій присів перед Вадимом.

– Я хочу бути поруч.

– Де ти був раніше? – спитав хлопчик.

Мати Сергія заплакала.

Сергій зблід.

– Я не знав.

– А мама знала, – сказав Вадим. – І була.

Настя вперше за весь час ледь не розридалася, але втрималась.

– Чуєш? – тихо сказала вона Сергію. – Ось тобі вся відповідь.

Сергій підвівся.

– Ні. Не вся. Тепер він знає. І я знаю. І ти вже не сховаєшся за "я так вирішила".

– Я не ховалась. Я витягла його звідти, звідки ви обоє втекли.

– "Обоє"? – раптом пролунав знайомий голос.

Усі обернулися.

Біля хвіртки стояла Марійка. Дорога сумка, темні окуляри, тонкі підбори, ніби помилилася адресою, але не помилилася.

Сусідка ледве не сіла назад у клумбу.

– Ти… – Сергій зробив крок. – Ти взагалі маєш совість тут з'являтися?

– А ти маєш? – спокійно відповіла вона. – Я хоча б нікого не обманювала сім років.

– Ти лишила дитину!

– Так. І не удавала, що зробила це з великої любові.

Настя пішла до неї так швидко, що Павло Миколайович уже напружився, ніби зараз доведеться рознімати.

– Чого ти приперлась?

Марійка повільно зняла окуляри.

– За сином.

У дворі хтось голосно видихнув.

– Ти здуріла? – прошипів Сергій.

– А що? Тепер усі раптом стали правильні. Один – тато, бо згадав. Друга – мати, бо вкрала чуже горе й виростила собі сенс життя. Чим я гірша? Я народила.

Настя вдарила її першою. Не сильно, але так, що ляпас почули навіть біля сусіднього під'їзду.

Марійка повільно повернула голову назад.

– О, тепер схоже на правду, – сказала вона. – Ти ж не його рятувала. Ти мене карала.

– Ще слово – і я тебе…

– І що? Знову забереш те, що не твоє?

Сергій схопив Марійку за лікоть.

– Забирайся звідси.

Вона вирвала руку.

– Не командуй. Я вже подала заяву.

Настя завмерла.

– Яку заяву?

Марійка подивилась прямо на неї.

– На поновлення батьківських прав.

Навіть вітер ніби притих.

– Ти його не бачила сім років, – сказав Павло Миколайович.

– І що? Закон не міряє безсонні ночі. Закон міряє папери.

Настя зблідла так, що мати Сергія мимоволі зробила крок до неї.

– Ти не посмієш, – сказала Настя.

Марійка глянула на Вадима. Той уже ховався за мамину спину.

– Побачимо, хто тут що сміє.

Сергій різко обернувся до Насті:

– Ти ж оформила все правильно?

Настя мовчала.

– Настю, – голос Сергія став іншим. – Ти оформила все правильно?

Вона не дивилась ні на кого.

– Тоді все робили "по-людськи". Швидко.

– Що значить "по-людськи"? – тихо спитав він.

Павло Миколайович опустив очі.

Марійка всміхнулася кутиком рота.

– Оце вже цікаво.

Настя повільно сказала:

– Олег Вікторович допоміг. Без черги. Без зайвих перевірок.

– Тобто через знайомства? – у голосі Сергія вже було не каяття. Обурення. – Через знайомства ти оформила МОЮ дитину на себе?

– Твою? – зірвалась Настя. – А де було твоє "мою", коли я продавала сережки бабусі на ліки? Коли він кашляв ночами? Коли в садку всі робили листівки татові, а він мовчав у кутку? Де ти був зі своїм "мою"?

– Не смій виправдовувати підлість любов'ю, – кинув Сергій.

– Не смій називати підлістю те, на що в тебе не вистачило ні совісті, ні хребта!

Марійка засміялась. Голосно. Не вчасно. Огида піднялась у кожного по-своєму.

– Ви обоє смішні, – сказала вона. – Один запізнився бути батьком, друга занадто хотіла бути матір'ю. А дитина весь цей час була призом у вашому програному трикутнику.

Настя зробила крок, але Вадим вчепився в її сукню.

– Мамо… вона хто?

Марійка повільно присіла навпочіпки.

– Я твоя…

– Не смій, – сказала Настя так тихо, що від цього стало страшніше.

Марійка підвела на неї очі, усміхнулась і договорила:

-…біологічна мати.

Вадим заплакав не одразу. Спершу просто відступив, ніби під ним поїхала земля.

Сергій кинувся до нього:

– Синку…

– Не чіпай мене! – закричав хлопчик і вперше глянув на всіх так, ніби всі дорослі разом раптом стали брудними. – Ви всі брехуни!

Він зірвався з місця в під'їзд.

Настя побігла слідом.

Сергій – за нею.

Мати Сергія – за Сергієм.

Павло Миколайович гаркнув:

– Та дайте дитині повітря!

Марійка лишилася стояти посеред двору, поправила волосся, наче після випадкової незручної сцени в кафе.

І коли всі вже дивились на неї з відразою, вона дістала телефон, набрала когось і спокійно сказала:

– Алло, так. Хлопчик мій. Просто його треба буде повернути через суд.

Valera

Популярне