– Мамо, ти серйозно? – Олена навіть не зняла взуття. – Ти пустила в дім чоловіка, який тиждень мовчки витріщався у твоє вікно?

– Не тиждень. Довше, – спокійно сказала Марина і поставила чайник. – І він не "витріщався". Він сидів у себе вдома.

– Це ще гірше.

На підвіконні лежав аркуш із великими літерами:

"Купити корм Рудькові. І не забути шапку".

Олена взяла листок двома пальцями, ніби щось брудне.

– Ви що, реально так спілкувалися?

– Спілкувалися. І що?

– Мамо, це ненормально.

У двері подзвонили.

Сергій стояв із пакетом мандаринів і пирогом із пекарні.

– Добрий вечір, – сказав він і завмер, побачивши Олену.

– А це і є той самий сусід? – Олена навіть не привіталась.

Марина різко глянула на доньку:

– Це Сергій.

– А. Тобто вже "Сергій".

Він простягнув пакет:

– Я, мабуть, невчасно.

– Дуже невчасно, – кинула Олена. – Ми якраз говорили про те, що самотнім жінкам після п'ятдесяти не можна так бездумно довіряти чужим чоловікам.

Марина стиснула губи.

– "Самотнім жінкам"? Це ти зараз про мене?

– А як ще це назвати? Ти живеш одна. І якийсь чоловік просто заходить до тебе ввечері.

Сергій поставив пакет біля дверей.

– Я можу піти.

– Якщо ви нормальна людина, то так, – сказала Олена.

Марина повернулась до неї так швидко, що чайна ложка впала на підлогу.

– Нормальна людина зараз хоча б "добрий вечір" сказала б.

– А нормальна мати хоча б подумала б про онука, перш ніж тягнути в життя незнайомця.

– Він не незнайомець.

– Для мене – так. І для всіх нормальних людей теж.

Сергій мовчав. Потім тихо сказав:

– Я сидів біля вікна, бо мені було самотньо. Це, звісно, не найкраще знайомство. Але я вашу маму пальцем не чіпав.

Олена сухо всміхнулась:

– Оце і є ваш головний аргумент? "Я її не чіпав"? Планка нижче плінтуса.

Марина відчинила двері ширше.

– Заходь.

– Марино, не треба, – сказав Сергій.

– Треба. Бо мене вже почали виховувати у моїй же квартирі.

Він зайшов. Олена демонстративно не посунулась.

– Сідайте, – сказала Марина.

– Я постою, – відповіла донька.

– Як хочеш.

Кілька секунд було чути тільки чайник.

Потім Олена кивнула на листки на підвіконні:

– Тобто спочатку він тебе лякав, потім ти почала з ним переписуватись, а тепер він уже ходить до нас на пиріг? Красиво. Дуже доросло.

– До "нас"? – Марина гірко всміхнулася. – Ти тут раз на тиждень буваєш.

– Бо в мене, на відміну від тебе, сім'я і дитина.

– Саме тому я три місяці жила в тебе й вставала до малого ночами, щоб ти "хоч трохи поспала"?

Олена різко відвела погляд.

– Не перевертай.

– Я не перевертаю. Ти тоді казала: "Мамо, ти моя єдина опора". А тепер виявляється, я "самотня жінка після п'ятдесяти", яка не має права сама вирішувати, з ким пити чай.

– Маєш. Поки це не загрожує всім іншим.

Сергій нарешті сів.

– Я вам загрожую чим саме?

– Тим, що з'явилися нізвідки й дуже вчасно, – відрізала Олена. – Мама отримала квартиру від батька, пенсія, заощадження. Думаєте, я не бачила таких "добрих сусідів"?

У кімнаті стало тихо.

Марина повільно повернулася до Сергія. Той дивився в підлогу.

– То от що ти думаєш? – спитала Марина.

– Я думаю про безпеку, – сказала Олена. – Бо хтось має.

– Ні. Ти думаєш про квартиру.

– Не сміши.

– Тоді чому ти з першої хвилини рахуєш мої гроші?

Олена підвищила голос:

– Тому що потім такі "Сергії" сидять на шиї, а діти розгрібають!

Сергій підвів очі.

– Я сорок років працював інженером. І на вашій шиї, і на шиї вашої мами сидіти не збираюсь.

– Усі так кажуть.

Марина вдарила долонею по столу:

– Досить.

Олена засміялась нервово, зло.

– Що "досить"? Я одна тут кажу очевидне. Якщо чоловік нормальний, він не просиджує півранку в темряві, дивлячись у чужі вікна.

Сергій зблід, але відповів рівно:

– А якщо донька нормальна, вона не приходить до матері тільки тоді, коли треба посидіти з дитиною.

Марина завмерла.

Олена теж.

– Що ви сказали?

– Те, що чули.

– Ви взагалі хто такий, щоб лізти в нашу сім'ю?

Сергій стиснув край стола.

– Ніхто. Самотній дивак із вікна. Але навіть я бачу, коли людину згадують як безплатну няньку, а не як матір.

– Та ви…

– Сергію, – різко сказала Марина.

Але було пізно.

Олена вже дістала телефон.

– Ось бачиш? Ось справжнє обличчя. Два місяці походив на чай – і вже розповідає мені, яка я донька.

Марина підійшла ближче:

– Прибери телефон.

– Ні. Нехай усі почують, як тут мене принижують у квартирі моєї матері чужі мужики.

– Чужі? – Марина засміялась коротко й жорстко. – А ти коли востаннє була тут просто так? Без пакета з брудними повзунками й фрази "мамо, виручи"?

Олена зблідла.

– Тобто ти мені це тепер рахуватимеш?

– А ти мені – склянки чаю?

У двері подзвонили ще раз. На шум вийшла сусідка тітка Зоя, а за нею – двірник, який заносив залишену під під'їздом ялинку.

– У вас усе добре? – запитала Зоя, вже знаючи, що ні.

– Чудово, – відрубала Олена. – Мама вирішила на старості років влаштувати особисте життя, а я, бачте, заважаю.

Тітка Зоя перевела погляд на Сергія й піджала губи.

– А-а. Це той, що сидів у вікні?

Олена зловила момент:

– Так. Саме той.

Сусідка протягнула:

– Ну… дивно, звісно.

Марина повернулась до неї:

– А вам яке діло?

– Та ніякого. Просто люди ж бачать.

– Люди завжди щось бачать, – тихо сказав Сергій. – Особливо коли самі дивляться в чужі вікна.

Тітка Зоя образилась:

– Я, між іншим, за порядок у домі.

Олена пирхнула:

– О, тепер усі винні, крім вас двох.

Марина раптом дуже спокійно сказала:

– Ні. Я теж винна.

Усі замовкли.

– Я винна, що звикла виправдовуватись за кожен ковток повітря. Перед чоловіком, поки він був живий. Перед тобою – після. За те, що сиджу не там, їду не туди, говорю не з тим. Досить.

Олена скривилась:

– Ой, почалося. Драма.

Марина навіть не кліпнула.

– Знаєш, що найзручніше в слові "турбота"? Ним можна прикрити звичайну жадібність.

У кімнаті стало зовсім тихо.

Навіть тітка Зоя опустила очі.

Олена повільно поклала телефон у кишеню.

– Тобто я жадібна?

– А ти зараз не про мене хвилюєшся. Ти хвилюєшся, що в мене з'явилася людина, яка не питає в тебе дозволу бути поруч.

– Я хвилююсь, що ти втрачаєш голову.

– Ні, – тихо сказала Марина. – Я її якраз повертаю.

Олена різко взяла куртку з вішалки.

– Добре. Живи як хочеш. Тільки потім не дзвони мені, коли цей "інженер" перепише на себе твою квартиру.

Сергій встав.

– Я зараз піду.

– Ні, – сказала Марина.

– Мамо, ти серйозно?

Марина підійшла до коридорної шафи, дістала теку з документами, поклала на стіл і підсунула до доньки.

– Дивись.

Олена не ворухнулась.

– Дивись, якщо вже прийшла рахувати.

– Що це?

– Дарча.

– Яка ще дарча?

Марина дивилась їй просто в очі.

– На квартиру.

Олена схопила теку.

– Ти що зробила?..

Марина повернулась до Сергія:

– Ти ж казав, ялинка в тебе досі в коридорі?

– Так.

– Неси сюди. Будемо ставити.

Олена розкрила теку, перегорнула першу сторінку і підняла на матір очі.

Марина вже несла з кухні коробку з іграшками.

– Мамо… на кого дарча? На нього?

Марина поставила коробку на підлогу.

– На онука.

І, не дивлячись на доньку, додала:

– Але ключі віддам Сергію. Хтось же має стежити, щоб ти не зайшла без стуку.

Valera

Популярне