– Мамо, ти серйозно? – Олена навіть не зняла взуття. – Ти пустила в дім чоловіка, який тиждень мовчки витріщався у твоє вікно?
– Не тиждень. Довше, – спокійно сказала Марина і поставила чайник. – І він не "витріщався". Він сидів у себе вдома.
– Це ще гірше.
На підвіконні лежав аркуш із великими літерами:
"Купити корм Рудькові. І не забути шапку".
Олена взяла листок двома пальцями, ніби щось брудне.
– Ви що, реально так спілкувалися?
– Спілкувалися. І що?
– Мамо, це ненормально.
У двері подзвонили.
Сергій стояв із пакетом мандаринів і пирогом із пекарні.
– Добрий вечір, – сказав він і завмер, побачивши Олену.
– А це і є той самий сусід? – Олена навіть не привіталась.
Марина різко глянула на доньку:
– Це Сергій.
– А. Тобто вже "Сергій".
Він простягнув пакет:
– Я, мабуть, невчасно.
– Дуже невчасно, – кинула Олена. – Ми якраз говорили про те, що самотнім жінкам після п'ятдесяти не можна так бездумно довіряти чужим чоловікам.
Марина стиснула губи.
– "Самотнім жінкам"? Це ти зараз про мене?
– А як ще це назвати? Ти живеш одна. І якийсь чоловік просто заходить до тебе ввечері.
Сергій поставив пакет біля дверей.
– Я можу піти.
– Якщо ви нормальна людина, то так, – сказала Олена.
Марина повернулась до неї так швидко, що чайна ложка впала на підлогу.
– Нормальна людина зараз хоча б "добрий вечір" сказала б.
– А нормальна мати хоча б подумала б про онука, перш ніж тягнути в життя незнайомця.
– Він не незнайомець.
– Для мене – так. І для всіх нормальних людей теж.
Сергій мовчав. Потім тихо сказав:
– Я сидів біля вікна, бо мені було самотньо. Це, звісно, не найкраще знайомство. Але я вашу маму пальцем не чіпав.
Олена сухо всміхнулась:
– Оце і є ваш головний аргумент? "Я її не чіпав"? Планка нижче плінтуса.
Марина відчинила двері ширше.
– Заходь.
– Марино, не треба, – сказав Сергій.
– Треба. Бо мене вже почали виховувати у моїй же квартирі.
Він зайшов. Олена демонстративно не посунулась.
– Сідайте, – сказала Марина.
– Я постою, – відповіла донька.
– Як хочеш.
Кілька секунд було чути тільки чайник.
Потім Олена кивнула на листки на підвіконні:
– Тобто спочатку він тебе лякав, потім ти почала з ним переписуватись, а тепер він уже ходить до нас на пиріг? Красиво. Дуже доросло.
– До "нас"? – Марина гірко всміхнулася. – Ти тут раз на тиждень буваєш.
– Бо в мене, на відміну від тебе, сім'я і дитина.
– Саме тому я три місяці жила в тебе й вставала до малого ночами, щоб ти "хоч трохи поспала"?
Олена різко відвела погляд.
– Не перевертай.
– Я не перевертаю. Ти тоді казала: "Мамо, ти моя єдина опора". А тепер виявляється, я "самотня жінка після п'ятдесяти", яка не має права сама вирішувати, з ким пити чай.
– Маєш. Поки це не загрожує всім іншим.
Сергій нарешті сів.
– Я вам загрожую чим саме?
– Тим, що з'явилися нізвідки й дуже вчасно, – відрізала Олена. – Мама отримала квартиру від батька, пенсія, заощадження. Думаєте, я не бачила таких "добрих сусідів"?
У кімнаті стало тихо.
Марина повільно повернулася до Сергія. Той дивився в підлогу.
– То от що ти думаєш? – спитала Марина.
– Я думаю про безпеку, – сказала Олена. – Бо хтось має.
– Ні. Ти думаєш про квартиру.
– Не сміши.
– Тоді чому ти з першої хвилини рахуєш мої гроші?
Олена підвищила голос:
– Тому що потім такі "Сергії" сидять на шиї, а діти розгрібають!
Сергій підвів очі.
– Я сорок років працював інженером. І на вашій шиї, і на шиї вашої мами сидіти не збираюсь.
– Усі так кажуть.
Марина вдарила долонею по столу:
– Досить.
Олена засміялась нервово, зло.
– Що "досить"? Я одна тут кажу очевидне. Якщо чоловік нормальний, він не просиджує півранку в темряві, дивлячись у чужі вікна.
Сергій зблід, але відповів рівно:
– А якщо донька нормальна, вона не приходить до матері тільки тоді, коли треба посидіти з дитиною.
Марина завмерла.
Олена теж.
– Що ви сказали?
– Те, що чули.
– Ви взагалі хто такий, щоб лізти в нашу сім'ю?
Сергій стиснув край стола.
– Ніхто. Самотній дивак із вікна. Але навіть я бачу, коли людину згадують як безплатну няньку, а не як матір.
– Та ви…
– Сергію, – різко сказала Марина.
Але було пізно.
Олена вже дістала телефон.
– Ось бачиш? Ось справжнє обличчя. Два місяці походив на чай – і вже розповідає мені, яка я донька.
Марина підійшла ближче:
– Прибери телефон.
– Ні. Нехай усі почують, як тут мене принижують у квартирі моєї матері чужі мужики.
– Чужі? – Марина засміялась коротко й жорстко. – А ти коли востаннє була тут просто так? Без пакета з брудними повзунками й фрази "мамо, виручи"?
Олена зблідла.
– Тобто ти мені це тепер рахуватимеш?
– А ти мені – склянки чаю?
У двері подзвонили ще раз. На шум вийшла сусідка тітка Зоя, а за нею – двірник, який заносив залишену під під'їздом ялинку.
– У вас усе добре? – запитала Зоя, вже знаючи, що ні.
– Чудово, – відрубала Олена. – Мама вирішила на старості років влаштувати особисте життя, а я, бачте, заважаю.
Тітка Зоя перевела погляд на Сергія й піджала губи.
– А-а. Це той, що сидів у вікні?
Олена зловила момент:
– Так. Саме той.
Сусідка протягнула:
– Ну… дивно, звісно.
Марина повернулась до неї:
– А вам яке діло?
– Та ніякого. Просто люди ж бачать.
– Люди завжди щось бачать, – тихо сказав Сергій. – Особливо коли самі дивляться в чужі вікна.
Тітка Зоя образилась:
– Я, між іншим, за порядок у домі.
Олена пирхнула:
– О, тепер усі винні, крім вас двох.
Марина раптом дуже спокійно сказала:
– Ні. Я теж винна.
Усі замовкли.
– Я винна, що звикла виправдовуватись за кожен ковток повітря. Перед чоловіком, поки він був живий. Перед тобою – після. За те, що сиджу не там, їду не туди, говорю не з тим. Досить.
Олена скривилась:
– Ой, почалося. Драма.
Марина навіть не кліпнула.
– Знаєш, що найзручніше в слові "турбота"? Ним можна прикрити звичайну жадібність.
У кімнаті стало зовсім тихо.
Навіть тітка Зоя опустила очі.
Олена повільно поклала телефон у кишеню.
– Тобто я жадібна?
– А ти зараз не про мене хвилюєшся. Ти хвилюєшся, що в мене з'явилася людина, яка не питає в тебе дозволу бути поруч.
– Я хвилююсь, що ти втрачаєш голову.
– Ні, – тихо сказала Марина. – Я її якраз повертаю.
Олена різко взяла куртку з вішалки.
– Добре. Живи як хочеш. Тільки потім не дзвони мені, коли цей "інженер" перепише на себе твою квартиру.
Сергій встав.
– Я зараз піду.
– Ні, – сказала Марина.
– Мамо, ти серйозно?
Марина підійшла до коридорної шафи, дістала теку з документами, поклала на стіл і підсунула до доньки.
– Дивись.
Олена не ворухнулась.
– Дивись, якщо вже прийшла рахувати.
– Що це?
– Дарча.
– Яка ще дарча?
Марина дивилась їй просто в очі.
– На квартиру.
Олена схопила теку.
– Ти що зробила?..
Марина повернулась до Сергія:
– Ти ж казав, ялинка в тебе досі в коридорі?
– Так.
– Неси сюди. Будемо ставити.
Олена розкрила теку, перегорнула першу сторінку і підняла на матір очі.
Марина вже несла з кухні коробку з іграшками.
– Мамо… на кого дарча? На нього?
Марина поставила коробку на підлогу.
– На онука.
І, не дивлячись на доньку, додала:
– Але ключі віддам Сергію. Хтось же має стежити, щоб ти не зайшла без стуку.
