Я 15 років тримала це в секреті. Прийшов час розповісти правду, адже однаково я зізналася своєму чоловікові.
Я провела останній місяць вагітності на збереженні у лікарні. Зі мною лежала 21-річна Оксана. Вона була приємною дівчиною із середнім достатком. Тоді вона жила з батьками, але її вагітність не була запланованою. Оксана не робила трагедію з цієї ситуації і зрештою ми про це навіть не говорили. Лише одного разу вона розповідала, що її мама мріє про внучку, а татові байдуже кого він буде вчити їздити на велосипеді.
Одним словом за цей час ми стали подругами.
Під час чергового огляду лікар запитав Оксану, чи вона не змінила свого рішення. Та відповіла, що ні. Тоді чоловік сказав, що потрібно оформити відповідні документи, а протягом шести місяців дівчина ще може передумати. Я не розуміла про що вони розмовляють, але деякі думки у мене все ж з’явилися. Спочатку я намагалася про це не думати, але все ж не витримала і запитала в Оксани, для чого ці папери.
Дівчина прямо сказала, що збирається відмовитися від своєї дитини.
Я не могла зрозуміти цього рішення. Адже у неї була підтримка батьків і здоров’я в порядку.
Оксана пояснила, що це все невчасно і дитина їй не потрібна. У її голосі не було жодних сумнівів, смутку чи жалю. Я сподівалася, що зможу її переконати, але не вийшло.
Після цієї розмови ми перестали спілкуватися. Натомість я думала, як зробити так, щоб забрати її дитину. Вирішила підійти до головного лікаря і поговорити про всиновлення немовляти, але документально зробити так, щоб здавалося, ніби це я його рідна мати. Адже я не хотіла нічого пояснювати своїм родичам і чоловікові…
Звичайно, що моїм рішенням і пропозицією усі були вражені. Головний лікар намагався розтлумачити, що це незаконно, але я продовжувала просити. І мені вийшло з ними домовитися. Вирішальним аргументом стала фраза: “Ви хочете віддати дитину кому-небудь?!”
Тієї ж ночі Оксана народила, а наступного дня на світ з’явилася і моя донечка Юля. Головний лікар прийшов поцікавитися, чи я не передумала. Моє рішення залишалося незмінним.
Ось так я стала матір’ю двійнят – Юлі і Данилка. Перед лікарем в боргу я не залишилася. У якості подяки купила необхідне обладнання для відділення.
Чоловік дізнався про двійню тоді, коли прийшов до мене в палату. Він спочатку був здивований і просив розповісти, як це сталося. Я пояснила, але правди не розповіла.
Весною моїм дітям виповнилося 15 років. Ми вирішили відсвяткувати на рибалці. Того дня я вирішила зізнатися чоловікові. Я б не зробила цього на тверезу голову, тому по дорозі додому купила ще дві пляшки вина. Сказала, що святкування ще не закінчилося.
Потім я вложила дітей спати, а сама накрила на стіл. Після довгої розмови я все розповіла, але чоловік не повірив моїм словам.
Наступного дня він перепитав мене, чи це правда. Я підтвердила. Ми знову довго говорили, я плакала, а чоловік намагався поставитися з розумінням до почутого.
Потім він покликав дітей і сказав, що їхня мати дуже мудра жінка, тому її треба любити і берегти.
А як ви оцінюєте вчинок жінки?
