З чоловіком я розлучилась ще три роки тому. Моєму синочку тоді було всього 2 рочки.
Мені дуже важко справлятись самій, ми живемо небагато. Я дуже багато на чому економлю, аби стягнути кінці з кінцями.
Одного дня до мене у дім постукала циганка. Я не могла її не впустити, адже на руках у неї крихітне немовля, а на очах – сльози.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Вона просила бодай якийсь одяг і харчів.
Я запросила їх у дім. Жінка аж розгубилась. Сказала, що не очікувала допомоги, усі її виганяли, як бачили.
– Не боїтесь, що я у вас щось вкраду чи зурочу когось? – поцікавилась циганка.
– Красти немає чого, а в забобони я не вірю – відповіла.
Я запропонувала покупати дитя і одягти у чистий одяг. Вона зніяковіла, але погодилась. Спитала, чи вона може мені чимось допомогти?
Я промовчала, бо й не знала, що сказати. Чим вона могла мені допомогти?
Вона підійшла до ліжечка, де спав мій синочок. Поглянула на нього і щось прошепотіла.
– Заговорила його на загальну любов. Він всім і завжди буде симпатичний – повернулась і сказала до мене.
Зараз моєму синові уже 30. І хоч я зовсім не забобонна і не вірю в усі ці привороти і заговори, але мого сина і дійсно всі люблять. Він ні з ким не свариться, не конфліктує. Швидко знаходить спільну мову.
Ось так, зробивши добре діло, воно повернулось до мене сторицею.
А ви вірите у циганські привороти?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
