В донечки почався етап, коли вона цікавиться усім, що бачить і може порухати. Варто, щоб у домі з’явилося щось нове – вона вже тут як тут. Навіть подарунок важко сховати. Я готувала для неї сюрприз на День народження. І боялася, що вона знайде його раніше ніж треба.
– Гарне буде свято. Прийдуть її друзі з дитячого садка, будуть конкурси та ігри з призами. От тільки що робити з подарунком? – думала я. – Точно!
Останнім часом вона і її подружки любили розказувати одна одній страшилки. Про монстрів і різних казкових лісових жителів. Вона так захопливо про це розповідала, що мені спала на думку одна ідея.
– Алінка, ходи-но сюди на хвилину! – покликала я її у спальну зранку перед святом.
– Іду, мамо.
– Дивись, річ у тому, що сьогодні не можна відкривати цю шафу.
– Чому? А що там таке? – її ручки вже тягнулися вперед.
– У ній спить злий Бабай. Якщо його розбудити, то він може і з’їсти!
– Ні, не треба! – перелякано відповіла дочка.
– Тому ні в якому разі не чіпай дверей. Він обіцяв, що завтра зранку піде.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Добре! – і швидко побігла з кімнати.
Я раділа, що вдалося вберегти подарунок від її великого інтересу. Ввечері чоловік повернувся з роботи й ми сіли вечеряти. Раптом у шафі щось впало. І ми всі оглянулися.
– Мамо, а коли той дядько піде з нашої шафи? – злякано спитала Алінка.
– Зранку його вже не буде, доню. Напевно він вішак перекинув. Не хвилюйся. – я намагалася не звертати увагу на пильний погляд чоловіка, що аж поклав свою виделку.
Ми поїли і я стала мити посуд.
– Не поясниш, що мала на увазі дочка? Дядько?
– Я сховала в шафі подарунок. Але не знала, як зробити так, щоб вона не полізла туди. І придумала, що там сидить Бабай. Вибач, забула попередити. – і поцілувала його у щоку.
– Блін, а я б до такого не додумався. А ти молодець, люба! – посміхнувся чоловік.
Свято було просто чудовим, діти тішились. Алінка раділа новій іграшці, а я подумала, що наступного року доведеться шукати нову схованку. Добре, що чоловік все вчасно зрозумів, а то б ще посварилися.
А як ви ховаєте іграшки від допитливих дітей?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
