Цю велику руду собаку Катя помітила на смітнику, коли виносила відро.
– Ну і забарвлення, – подумала вона, – точно як у мого волосся і теж кучерява.
Катя повернулася і дала собаці поїсти.
Так і повелося, щовечора вона викидала сміття і годувала собаку. Де ця собака жила і звідки прийшла – ніхто не знав. Але варто було Катерині з’явитися зі сміттєвим відром, собака немов виникала з повітря і вичікувально дивилася.
Взагалі то Катя до собак була абсолютно байдужа, та й до котів теж. Тримала вона пару хвилястих папужок, любила їх і пестила. Придбала велику клітку, іграшки, поїлки. Випускала птахів політати. У невеликій однокімнатній квартирі, що залишилася їй від прабабусі, їм утрьох було зручно.
Катерина навчалася на вечірньому, і працювала. Нова робота, продавцем модного одягу, їй подобалася. Красиве просторе приміщення з кольором і кавоваркою. Та й навантаження не велике. Цінники були такі, що народ жахався. Випадкові покупці ходили як по музею, навіть чіпати речі – боялися. А постійні – дзвонили заздалегідь, дізнавалися, чи надійшло те, що вони хотіли. Правда, досить не бідні покупці, були дуже примхливі. Втім, веселу молоду Катю це не обтяжувало. Вона посміхалася, відповідала на всі питання, не ображалася на зарозумілий тон і хамство.
Робота не може бути ідеальною. А при такій зарплаті і потерпіти можна. Крім окладу, їй йшов відсоток з кожної покупки. Магазин тримав друг її батька.
Представницький чоловік спочатку приходив в магазин зі своєю дружиною, потім – з дочкою. Завжди вимагав, щоб його обслуговувала Катя. Оглядав її дуже прискіпливо. Намагався схопити або щипнути. Катя вправно ухилялася і загрожувала йому пальцем: «Ах, не дуркуйте В’ячеслав Семенович, а то Ваша сувора дружина нам обом голови відірве».
Він тільки хмурився, але одного разу притримав її за руку і сказав: «Чекаю тебе сьогодні о 19 годині за адресою … Не спізнюйся. Плачу 200 євро. За годину”.
Катя сказала: «Ні»
– Як це ні? – обурився В’ячеслав Семенович, – обслуга, так обслуговуй.
– Ні, – посміхаючись відповіла Катя, – я собою не торгую.
– Ти ще й випендрюєшся. Добре, 500 євро за годину. Я не жадібний. Мені ніхто не сміє відмовляти.
– Ні, – відповіла Катя, і покликала іншу продавчиню.
З того самого дня покупець з липким поглядом кожен день приходив в магазин. Чіплявся до чого тільки міг, писав на Катю скарги. Брудно ображав її.
Катя стійко трималася. Але терпіння не безмежне. Вона вирішила звільнитися. І на питання власника магазина про причини, відповіла правду. «Не хвилюйся, Катя», – сказав її знайомий і вийшов в торговий зал до розлюченого В’ячеслава Семеновича. Хлопець привітався, ввічливо взяв обуреного В’ячеслава під лікоть, вивів з магазину і пояснив, що більш його не чекає. Охороні наказав, цю людину не пускати.
– Ось ще, буду я розлучатися з кращою продавчинею, яка робить основні продажі. Нехай зі своєю сімейкою шукає інший магазин – вибір є. Тим більше він майже не купує, тільки влаштовує скандали, так пише кляузи.
– Дякую Вам, – відповіла Катерина і у неї відлягло від серця.
Все налагодилось. Але Каті здавалося, що коли вона йде з роботи або гуляє, то тут, то там промайне обличчя В’ячеслава Семеновича. «Адже ось як мене довів, тепер він мені всюди ввижається», – подумала Катя.
Якось, обслуговуючи дуже заможну сім’ю, затрималася вона допізна. Літо, світло. До будинку – рукою подати. Добігла Катя швидко. Як завжди взяла їжу для собаки і помийницю. Викинула сміття, нагодувала руду кучеряву собаку. Не поспішаючи пішла назад. На лавочці, біля під’їзду сиділа літня сусідка. А В’ячеслав Семенович чекав її за кущами черемхи. Ухилитися вона не встигла.
– Ах ти руда су*ка, вб’ю, спотворю, – закричав він і вдарив її кулаком по обличчю. Катя ледь не впала. Він підняв прут залізної арматури і стукнув її по руках, якими вона прикрила себе. Катя закричала від болю. А потім завив В’ячеслав Семенович. Та так, що розбудив пів кварталу. Руда, кучерява собака схопила його між ніг, стулила щелепи і тримала.
– Ти як, доню? Я поліцію викликала, зараз затримають бандита, – вигукнула та сама, старенька сусідка, намагаючись швидше дійти до Каті, – бач, що задумав, мабуть, на сережки твої золоті зазіхнув, та ще вбити хотів. А я то, мухоморка древня, поки з лавочки зіскочила, та в телефоні цифри розгледіла …
Руки і обличчя у Каті були в крові. В’ячеслав Семенович стояв рівно і поворухнутися боявся.
– Ти вже бандит НЕ рипайся, а то без принад залишишся, – сказала сусідка, – бачиш, тварина то в тебе вчепилася.
Незабаром приїхала поліція і закрутилася веремія. Але, спасибі літній сусідці. Вона стояла на своєму, що чоловік напав першим, вдарив арматурою, дивом не вбив.
– Та ви знаєте, хто я? Так я таке лайно, як Ви, їм вранці, – кричав В’ячеслав.
– Ну, ну, – засміявся опер, – значить лайно їсте, воно і видно.
В’ячеслав арматурою зламав Каті руку і поліцейські викликали швидку. У травмпункті наклали гіпс. Коли Катя повернулася додому, біля дверей під’їзду сиділи сусідка і руда собака.
– Бач, за тебе хвилюється, не йде, – сказала сусідка і погладила собаку, – вчасно вона з’явилася. Мужик то скажений був. Аж очі білі. А у мене сон зовсім пропав. Ось, тебе чекали.
– Дякую Вам, Ніна Петрівна. Ну що, руда, пішли до мене, – сказала Катя, – друзі на дорозі не валяються.
Собака побігла за нею …
Не допомогли В’ячеславу Семеновичу ні гроші, ні адвокати. Слідчий тримався жорстко. Кримінальну справу було направлено до суду. Рудоволоса суддя винесла вирок. В’ячеслав Семенович отримав короткий, але реальний термін.
На останньому слові кричав він на весь зал: «Ненавиджу вас всіх, прокляті руді тварини. За що мені це? Погані руді. Собаки руді … ».
А руда так і живе у Каті. Велика, руда, кучерява собака.
Ви коли-небудь бачили, як собаки захищали людей?
