Йшла 23 година пологів. Мене, знесилену, перевели, нарешті, на крісло. Все, як у тумані. Яскраве світло, якісь беземоційні обличчя акушерок і лікаря.
– Тужся на переймах! – крикнув хтось.І я почала тужитися.
– Не правильно, тужся в низ! – трохи грубо крикнув лікар. Я знову тужусь, відчуваючи як ломить весь таз, буквально розриває на частини. В очах темніє. Я тужилась вже напевно хвилин двадцять. І по очах лікарів було зрозуміло – ми взагалі не рухаємося. В душі оселився їдкий страх, не за себе, за мого сина. Він застряг десь в моїх тазових кістках, а я, безтурботна мати, все ніяк не могла його народити. Скоро в родовому блоці з’явилося ще кілька людей.
Серед них – дитячий реаніматолог. Лікарі перешіптувалися між собою, а я розуміла – щось не так і може статися найстрашніше, якщо я цю ж секунду я не візьму себе в руки. До мого узголів’я підійшла одна з жінок, яка недавно зайшла і взяла мене за руку.
– Чому ми не народжуємо? – ласкаво запитала вона.
– Я народжую, не виходить, – крізь сльози відповідаю я.
– Твоя дитина не може впоратися одна, розумієш? Вона дуже хоче побачити маму, вона прагне вийти, а ти її тримаєш в своєму тазу, їй дуже боляче, ще трішки і у неї закінчаться сили, ти розумієш? Серцебиття почне падати, почнеться найсильніша гіпоксія … Ти хочеш народити здорову дитину?
– ТАК, – закричала я,- Тоді тужся! Щосили тужся! Вона чекає на тебе!
– Як?- Думай про свою дитину, про те, як їй важко і тужся, упирайся ногами і тужся …
Тут пішли перейми, я закрила очі і уявила свого сина, в сірому, темному і тісному просторі, здавленого твердими кістками … Він ніби благав мене, «мама, допоможи». Здається, я видала нелюдський крик відчаю і почала тужитися. Після першої спроби я почула натхнені вигуки персоналу …
– Давай, давай … .правильно.
За другу потугу ми народили головку, а на наступній мій син, фіолетово-синій з’явився на світ. Його поклали мені на живіт, він не кричав. Дивився на мене і говорив «Спасибі». Я заридала від щастя. Від цього безмежного щастя материнства. Ми разом з сином пройшли цей важкий шлях. І тепер ось він, лежить на мені і дихає тим же повітрям що і я …Я оглянула зал, тієї жінки вже не було. Я знайшла її тільки через добу після пологів. Виявляється, вона є місцевим рятівником таких ось недбайливих матусь, як я. Вона не лікар, і не акушерка. Вона звичайна медсестра, яка колись також, як я мало не втратила малюка ….
Моєму синові три роки, але ми до цього дня з нею зідзвонюємося і зустрічаємося. Я безмежно вдячна їй за те, що вона дала мені волю до народження. Спасибі вам, Наталя! Від мене і Юрчика.
Що ви відчували, коли вам на груди поклали новонароджене маля?
