О восьмій ранку мене смикнули за плече так різко, ніби в квартирі сталася пожежа.
— На. Візьми, — Олексій простягнув мені телефон, екран світився прямо в очі. — Треба поговорити.
Я ще не встигла розліпити повіки, як у слухавці вже хтось дихав важко й сердито, ніби біг сходами.
— Алло? — голос у мене був, як у людини, яку підняли з ліжка не будильником, а чужою рукою.
— Нарешті! — гаркнуло звідти. — Це що таке? Ти до нього вже переїхала, а він голодний! Ти чому моєму синові сніданок не зробила?!
Я перевела погляд на Олексія. Він стояв біля ліжка босий, у футболці, ніби це не його телефон і не його ранок. Рот трохи відкритий, очі — порожні. Ні «мамо, зупинись», ні «ти що робиш». Просто тиша.
— Перепрошую… а ви хто? — я чомусь сказала це дуже чемно, ніби дзвонили з банку.
— Хто?! — голос аж затріщав. — Мати! Василина Богданівна. МАТИ ОЛЕКСІЯ. І слухай сюди, дівко. Тут тобі не санаторій. Ти влаштувалась, як пані, спиш, а чоловік — голодний! Я зараз як приїду…
Я вхопила ковдру за край, підтягнула до підборіддя, ніби вона могла захистити від того крику. У голові стукнуло: «Це ж понеділок. Я вчора лягла пізно. Я взяла вихідний, бо зле». Але голос у слухавці не питав, чи мені зле. Він ставив мене на місце.
Олексій стояв і дивився на мене так, ніби я зараз маю зробити єдине правильне — вгадати.
— Олексію… — я тихо покликала, ніби він міг прокинутися від мого голосу. — Скажи їй…
Він лише повів плечем. Як людина, яка не хоче лізти між дверима і протягом. Відвернувся на секунду до вікна — і все.
— Чуєш, ти там? — знову вдарило по вухах. — Не мовчи! Ти вже на його шию сіла? Він тебе в дім пустив, а ти…
Я стиснула телефон так, що пальці побіліли. Хотілося натиснути «скинути». Хотілося кинути той апарат у стіну. Хотілося, щоб Олексій нарешті зробив крок і забрав у мене цей голос.
Але він не забрав.
— Добре, — сказала я не їй, а собі. — Я зараз…
Поклала телефон на ліжко, як щось брудне. Пішла на кухню.
На кухні все було ще «наше». Дві чашки біля раковини. Його улюблена сковорідка. Мій крем на підвіконні, який я вчора залишила, бо в нас «вдома» можна залишати дрібниці.
Я дістала яйця. Сіль. Сірники. Пательня дзенькнула об плиту.
За спиною з’явився Олексій. Не підійшов близько — став у дверях. Мовчав. Наче він тут гість.
— Ти… чула, так? — нарешті видавив.
Я навіть не обернулась. Розбила яйце об край миски. Жовток поплив. Друге. Запахло смаженим.
— Чула, — відповіла я.
Він постояв ще трохи й пішов у ванну. Вода зашуміла. Ніби ми в звичайний ранок: він умивається, я готую.
Тільки це вже був не звичайний ранок.
Коли він сів їсти, я поставила тарілку перед ним. Він взяв виделку й почав їсти, не дивлячись мені в очі. Телефон лежав поруч. Ідеально рівно, екран вниз. Наче його можна перевернути — і там знову буде мама.
— Мені сьогодні на роботу, — сказав він, ковтаючи. — Вона просто… нервує. Ти не бери в голову.
Я витерла руки рушником так довго, ніби намагалася стерти не жир, а щось інше.
— Вона не «просто», — сказала я. — Вона кричала на мене, як на… як на когось, хто в неї під ногами.
Олексій знизав плечима й знову ткнув виделкою в яєшню.
— Та вона така… ти ж розумієш.
Він вимовив це «ти ж розумієш» так, ніби це я маю бути дорослою в цій кімнаті. Ніби він маленький хлопчик між двома жінками, і я маю його не лякати.
Він поїв, підвівся, поцілував мене в щоку — швидко, сухо, як ставлять штамп на квитанції.
— Давай без образ, добре? — кинув, уже натягуючи куртку в коридорі. — Я подзвоню потім.
І пішов. Двері клацнули. Ключ провернувся. Під’їзд загудів.
Я стояла кілька секунд посеред кухні, слухала тишу після його кроків. Вона була густіша за будь-який крик.
Потім відкрила шафу.
Валіза стояла там, де я її поставила «на всякий». Я колись сміялась: «Та навіщо вона тут, ми ж не на вокзалі». А тепер витягла її так легко, ніби рука знала дорогу давно.
Спершу складала речі рівно — футболки, джинси, білизну. Потім перестала рівняти. Просто кидала: светр, косметичка, зарядка. Пальці натрапили на мою зубну щітку біля умивальника — таку дрібницю, яку не забувають лише тоді, коли не планують повертатися.
Зупинилася біля дзеркала в коридорі. Під очима — тінь. Волосся скуйовджене. Я виглядала, як людина, яку не образили — а зняли з неї місце.
На тумбочці лежав його ключ від квартири — він сам дав мені його тиждень тому, гордо: «Ну, ти ж тепер тут своя». Я взяла ключ і поклала назад. Але вже не як «своя». Як чужа, яка віддає те, що їй не належить.
Телефон завібрував на столі. Я здригнулася — навіть від вібрації.
На екрані висвітилось: «Олексій».
Я дивилась, як біжить виклик, і не брала. Він ще раз. І ще. Потім тиша. Потім повідомлення: «Ти де?»
Я не відповіла. Натиснула «блокувати» так спокійно, що сама здивувалася своїй руці.
Викликала таксі.
Поки чекала, почула у під’їзді чиїсь кроки — і серце стукнуло так, ніби то вже приїхала вона. Василина Богданівна. З пакетом, з ключами, з готовими словами. Я уявила, як вона відкриває двері своїм ключем, заходить, знімає пальто й одразу йде на кухню інспектувати мій рушник, мій посуд, моє місце біля плити.
Таксі під’їхало. Я вийшла на вулицю з валізою. Поруч проходили люди з кавою, з пакетами, з ранковою поспішністю. Мені здавалося, що я йду не додому — я виходжу з чиєїсь казки, де виявилося, що принц не безстрашний, а просто добре вдягнений.
Вдома мама відчинила двері й одразу подивилась на валізу.
— Що сталося? — тільки й спитала.
Я поставила валізу в коридорі, як ставлять важку сумку після довгої дороги.
— Нічого, — сказала я. — Просто… я знову вдома.
Ввечері подруга написала: «Він шукає тебе. Каже, ти перегнула. Це ж через сніданок?»
Я довго дивилась на ці слова. «Через сніданок». Ніби справа була в яйцях.
Від Олексія прийшло ще одне повідомлення — вже через подругу, бо напряму він не міг: «Давай поговоримо. Мама погарячкувала».
«Погарячкувала» — як чайник. Як погода. Як випадковість.
Я відкрила валізу, щоб дістати піжаму, й раптом побачила серед речей його маленький подарунок — тонку резинку для волосся, яку він купив мені колись у кіоску біля метро, «бо ти свою загубила». Дрібничка. Турбота. Та, яку так легко переплутати з любов’ю.
Я взяла ту резинку, затисла в долоні. Подумала, що могла б поїхати назад. Що могла б «не роздувати». Що могла б зробити вигляд, що нічого не сталося — просто ще один понеділок.
Потім підійшла до смітника на кухні. Відкрила кришку. Поклала резинку всередину. Не кинула — поклала. Акуратно, як ставлять крапку, яку вже не перепишеш.
І тихо закрила кришку.
