– Ти мені двері відкриєш чи ні? Він забрав у мене ключі, телефон розбив об стіну, а сумку викинув на сходи! – Віра тарабанила так, що в мене чашка з рук мало не випала.

Я відчинила і спочатку навіть не впізнала її. Туш розмазана, куртка навиворіт, у пакеті – зарядка, паспорт і пачка заспокійливих. Все, що встигла схопити.

Ще три місяці тому вона сиділа навпроти мене в кафе, світилася вся і тикала мені в обличчя його фото.

– Оце він. Денис. Все, Лесю, я пропала. Це мій чоловік.

Я тоді чекала побачити хоч когось яскравого. А там – звичайний мужик. Нічого особливого. Але Віра аж тремтіла від щастя.

– Він смішний, щедрий, дорослий. Не те що всі, – повторювала вона і хапалася за телефон що дві хвилини. – Дивись, знову пише.

Потім я з ним познайомилась. І мене відразу смикнуло. Він багато говорив, ще більше хвалився. То про “свою” квартиру, то про гроші, то про зв’язки. А сам, поки Віра ходила в туалет, спитав у мене:
– Ти їй часто в голову лізеш?

Я тоді зробила вигляд, що не почула. Не хотіла псувати їй ейфорію.

За тиждень Віра вже ночувала в нього. За два – пропала. На дзвінки відповідала уривками. На повідомлення – через раз.

– Я зайнята.
– Ми разом.
– Потім наберу.

А потім я таки дотисла її на розмову. І почула таке, що в мене руки похололи.

– Денис не хоче, щоб я з тобою спілкувалася.

– В сенсі “не хоче”?

– Каже, ти заздрісна. І взагалі, після тебе в мене настрій псується.

Я аж сіла.

– Віро, ти себе чуєш? Яка заздрість? Ми з дитинства разом.

Вона помовчала, а тоді видала ще гірше:

– Може, він і правий. Мені з тобою останнім часом важко.

Оце вже був ніж під ребра. Не він сказав. Вона сказала. Своїм ротом.

Я тоді просто відрізала:
– Добре. Живи як хочеш. Але більше мене не чіпай.

І вона зникла. Повністю. Ні привіт, ні з днем народження. Нічого.

А сьогодні стояла в мене на порозі босими ногами в мокрих шкарпетках і трусилася.

Я поставила чайник. Вона ковтнула таблетку, яку дістала з пакета, і почала говорити так, ніби її прорвало.

Спочатку класика. Зради. Брехня. “Я сама винна”. “Ти мало уваги приділяєш”. “Нормальна жінка не сперечається”. Я слухала мовчки.

А потім пішло те, про що вона раніше мовчала.

Виявилося, він давно заліз у її життя руками й ногами. Попросив “тимчасово” її банківську картку, бо в нього нібито заблокували рахунок. Потім умовив взяти на неї розстрочку на телевізор і телефон. Чеки – в неї в сумці. Я сама бачила.

Далі – більше. Він переконав її перевезти до нього частину речей, а тоді забрав запасні ключі від її квартири. “Щоб я міг поливати квіти”. Квіти, ага.

– Лесю, він лазив у мене вдома без мене, – прошепотіла вона. – Я знайшла в шафі не свої документи. Якийсь договір, копії паспорта, чужі чеки.

Я повернулась до неї:
– Які ще документи?

Вона дістала з пакета зім’ятий конверт. Там були копії її паспорта, коду і папірець з заявкою на кредит. Не оформлений до кінця. Але з її даними.

У мене аж в очах потемніло.

– Ти розумієш, що він не просто гуляв? Він тебе готував.

Віра заревіла знову. Каже, сьогодні все й рвонуло. Вона взяла його другий телефон, поки він був у душі. А там – листування не з однією бабою. З трьома. І ще голосові, де він сміється:

– Ця дурепа вже й документи мені дала. Ще трохи – і кредит повісимо.

Я не стрималась:
– І після цього ти ще думала, що це любов?

Вона опустила голову.

Але найгірше було не це. Коли вона почала збирати свої речі, він став у дверях і сказав:
– Без мого дозволу ти нікуди не підеш.

І отут він перейшов межу. Вирвав у неї телефон, кинув об стіну, забрав ключі і сказав:
– Посидиш, охолонеш.

Вона вискочила, поки він пішов на балкон курити. Без сумки. Потім повернулась на сходову клітку, а її речі вже валялися під дверима в чорному пакеті.

Я взяла її паспорт, чеки, той конверт і сказала:
– Поїхали.

– Куди? – вона аж відсахнулась.

– Спочатку міняти замки. Потім у поліцію.

– Не треба поліцію… – забелькотіла вона. – Я не хочу шуму.

Я глянула на неї так, що вона замовкла.

За годину ми вже стояли біля її квартири. І тут сюрприз. Двері були прочинені.

У мене всередині все обірвалося. Ми зайшли, а в коридорі – Денис. Спокійний, як у себе вдома. В руках її папка з документами.

– О, прибігла? – скривився він. – А я думав, ти розумніша.

Я навіть не дала Вірі слова сказати. Вихопила в нього папку і крикнула:
– Руки від документів прибрав!

Він зробив крок до мене:
– Ти взагалі хто така?

І тут Віра вперше за весь цей час не заплакала. Не затрусилась. Просто підійшла до дверей, розчинила їх навстіж і сказала:

– Пішов геть з моєї квартири. Зараз же. Або я викликаю поліцію і покажу твої голосові.

Він ще щось шипів, щось про “істеричок” і “невдячних баб”, але вже задкував.

Я мовчки дістала телефон і при ньому набрала 102.

І тільки тоді він реально зблід.

– Вийшов. Швидко, – сказала Віра.

Він вийшов.

Я повернула ключ у новому замку і сказала:
– Все. Назад ти вже не зайдеш.

Valera

Популярне