– Ти мені двері відкриєш чи ні? Він забрав у мене ключі, телефон розбив об стіну, а сумку викинув на сходи! – Віра тарабанила так, що в мене чашка з рук мало не випала.
Я відчинила і спочатку навіть не впізнала її. Туш розмазана, куртка навиворіт, у пакеті – зарядка, паспорт і пачка заспокійливих. Все, що встигла схопити.
Ще три місяці тому вона сиділа навпроти мене в кафе, світилася вся і тикала мені в обличчя його фото.
– Оце він. Денис. Все, Лесю, я пропала. Це мій чоловік.
Я тоді чекала побачити хоч когось яскравого. А там – звичайний мужик. Нічого особливого. Але Віра аж тремтіла від щастя.
– Він смішний, щедрий, дорослий. Не те що всі, – повторювала вона і хапалася за телефон що дві хвилини. – Дивись, знову пише.
Потім я з ним познайомилась. І мене відразу смикнуло. Він багато говорив, ще більше хвалився. То про “свою” квартиру, то про гроші, то про зв’язки. А сам, поки Віра ходила в туалет, спитав у мене:
– Ти їй часто в голову лізеш?
Я тоді зробила вигляд, що не почула. Не хотіла псувати їй ейфорію.
За тиждень Віра вже ночувала в нього. За два – пропала. На дзвінки відповідала уривками. На повідомлення – через раз.
– Я зайнята.
– Ми разом.
– Потім наберу.
А потім я таки дотисла її на розмову. І почула таке, що в мене руки похололи.
– Денис не хоче, щоб я з тобою спілкувалася.
– В сенсі “не хоче”?
– Каже, ти заздрісна. І взагалі, після тебе в мене настрій псується.
Я аж сіла.
– Віро, ти себе чуєш? Яка заздрість? Ми з дитинства разом.
Вона помовчала, а тоді видала ще гірше:
– Може, він і правий. Мені з тобою останнім часом важко.
Оце вже був ніж під ребра. Не він сказав. Вона сказала. Своїм ротом.
Я тоді просто відрізала:
– Добре. Живи як хочеш. Але більше мене не чіпай.
І вона зникла. Повністю. Ні привіт, ні з днем народження. Нічого.
А сьогодні стояла в мене на порозі босими ногами в мокрих шкарпетках і трусилася.
Я поставила чайник. Вона ковтнула таблетку, яку дістала з пакета, і почала говорити так, ніби її прорвало.
Спочатку класика. Зради. Брехня. “Я сама винна”. “Ти мало уваги приділяєш”. “Нормальна жінка не сперечається”. Я слухала мовчки.
А потім пішло те, про що вона раніше мовчала.
Виявилося, він давно заліз у її життя руками й ногами. Попросив “тимчасово” її банківську картку, бо в нього нібито заблокували рахунок. Потім умовив взяти на неї розстрочку на телевізор і телефон. Чеки – в неї в сумці. Я сама бачила.
Далі – більше. Він переконав її перевезти до нього частину речей, а тоді забрав запасні ключі від її квартири. “Щоб я міг поливати квіти”. Квіти, ага.
– Лесю, він лазив у мене вдома без мене, – прошепотіла вона. – Я знайшла в шафі не свої документи. Якийсь договір, копії паспорта, чужі чеки.
Я повернулась до неї:
– Які ще документи?
Вона дістала з пакета зім’ятий конверт. Там були копії її паспорта, коду і папірець з заявкою на кредит. Не оформлений до кінця. Але з її даними.
У мене аж в очах потемніло.
– Ти розумієш, що він не просто гуляв? Він тебе готував.
Віра заревіла знову. Каже, сьогодні все й рвонуло. Вона взяла його другий телефон, поки він був у душі. А там – листування не з однією бабою. З трьома. І ще голосові, де він сміється:
– Ця дурепа вже й документи мені дала. Ще трохи – і кредит повісимо.
Я не стрималась:
– І після цього ти ще думала, що це любов?
Вона опустила голову.
Але найгірше було не це. Коли вона почала збирати свої речі, він став у дверях і сказав:
– Без мого дозволу ти нікуди не підеш.
І отут він перейшов межу. Вирвав у неї телефон, кинув об стіну, забрав ключі і сказав:
– Посидиш, охолонеш.
Вона вискочила, поки він пішов на балкон курити. Без сумки. Потім повернулась на сходову клітку, а її речі вже валялися під дверима в чорному пакеті.
Я взяла її паспорт, чеки, той конверт і сказала:
– Поїхали.
– Куди? – вона аж відсахнулась.
– Спочатку міняти замки. Потім у поліцію.
– Не треба поліцію… – забелькотіла вона. – Я не хочу шуму.
Я глянула на неї так, що вона замовкла.
За годину ми вже стояли біля її квартири. І тут сюрприз. Двері були прочинені.
У мене всередині все обірвалося. Ми зайшли, а в коридорі – Денис. Спокійний, як у себе вдома. В руках її папка з документами.
– О, прибігла? – скривився він. – А я думав, ти розумніша.
Я навіть не дала Вірі слова сказати. Вихопила в нього папку і крикнула:
– Руки від документів прибрав!
Він зробив крок до мене:
– Ти взагалі хто така?
І тут Віра вперше за весь цей час не заплакала. Не затрусилась. Просто підійшла до дверей, розчинила їх навстіж і сказала:
– Пішов геть з моєї квартири. Зараз же. Або я викликаю поліцію і покажу твої голосові.
Він ще щось шипів, щось про “істеричок” і “невдячних баб”, але вже задкував.
Я мовчки дістала телефон і при ньому набрала 102.
І тільки тоді він реально зблід.
– Вийшов. Швидко, – сказала Віра.
Він вийшов.
Я повернула ключ у новому замку і сказала:
– Все. Назад ти вже не зайдеш.
