– Ти що робиш з моїми документами? – я влетіла на кухню і завмерла.
Свекруха сиділа за столом, а перед нею лежали мої папери зі школи, паспортні копії, довідки, навіть конверт із грошима на комуналку. Поруч – її окуляри, телефон і ручка. Наче не в гості приїхала, а ревізію влаштувала.
– Дивлюся, як ви тут живете, – сухо сказала Наталя Михайлівна. – І бачу, що живете абияк.
Я ще вчора не хотіла її приїзду. А вона не просто приїхала. Вона приперлася о сьомій ранку з двома валізами, пакетом котлет, банкою огірків і своїм ключем.
– Яким ще ключем? – спитала я тоді.
Андрій відвів очі.
– Я мамі дав запасний. На всякий випадок.
На всякий випадок вона вже встигла відкрити наш холодильник, пересунути каструлі, викинути мої спеції і сказати, що я “не дружина, а дитина”. А коли побачила на підвіконні три її старі вазони, які ми тягали з квартири на квартиру, аж розцвіла.
– Хоч щось у цьому домі стоїть як треба, – фиркнула вона.
Я мовчала. Бо Андрій, як завжди, почав своє:
– Настю, не заводься. Мама ж хоче як краще.
“Як краще” сталося через тиждень. За вечерею. На столі – її голубці, її салат, її порядок. Я майже не їла, бо в школі був важкий день. У мене в класі з’явився новий хлопчик, Микола, з дитбудинку. Тихий, розумний, дивиться в очі так, що серце ріже.
– Що ти киснеш? – різко спитала свекруха. – Знову в школі драма?
Я й розповіла про Миколу. Що йому дванадцять. Що його колись уже хотіли забрати, а потім передумали і взяли меншу дівчинку. Що він після того нікому не вірить.
Наталя Михайлівна поклала виделку.
– Дванадцять? – перепитала вона. – Нормальний вік.
Андрій одразу насторожився.
– Мамо, навіть не починай.
– А що не починай? – вона глянула на нього так, що він замовк. – Ти поїхав. У тебе своє життя. А я приходжу в порожню квартиру і розмовляю з телевізором. Мені потрібен син удома. Живий, а не по телефону.
Я спочатку навіть зраділа. Дурна була. Подумала: якщо вона справді забере Миколу, то хоч одна дитина вирветься з того пекла.
Наступного дня я познайомила їх у школі. Микола стояв у випрасуваній сорочці, тримав у руках старий зошит і так чемно сказав: “Дуже радий”, що навіть я мало не розплакалась.
А вона дивилася на нього не як на дитину. Як на рішення своєї самотності.
Після того все закрутилося швидко. Дзвінки, довідки, папки, копії, якісь чеки, медкомісії. Вона щодня мені телефонувала:
– Настю, візьми характеристику.
– Настю, дізнайся про його щеплення.
– Настю, не ляпни хлопцю зайвого.
Я бігала між уроками, завучем і дитбудинком. А вдома вона командувала так, ніби я її секретарка.
Потім стало гірше.
Я випадково почула її розмову. Вона стояла на балконі й говорила подрузі:
– Та який там материнський інстинкт? Мені самій нудно. І квартира велика. Хай буде хтось удома. Інакше здурію.
У мене аж руки затрусилися. Я зайшла прямо з телефоном у руці.
– Ви дитину берете не тому, що любите, а щоб вам не було нудно?
Вона навіть не знітилась.
– А ти думаєш, дітей тільки від великої любові народжують? Не сміши. Головне – що я його витягну.
Я тоді вперше на неї накричала.
– Це не кіт і не вазон, щоб “витягнути” і поставити в куток!
Вона встала.
– Не тобі мене вчити. Якби не я, ти б і далі соплі жувала над своїм Миколою.
Андрій, звісно, став між нами.
– Досить! Мама робить добру справу.
Добра справа луснула через місяць. Микола вже чекав її візитів, рахував дні. Вона возила йому цукерки, книжки, новий рюкзак. Він почав усміхатися. Почав вірити.
І тут органи опіки подзвонили мені в школу.
– Анастасіє Павлівно, у нас питання. Кандидатка в усиновлювачі в анкеті вказала, що має постійну підтримку сім’ї. Це правда?
Я не одразу зрозуміла.
Потім побачила копію. Наталя Михайлівна вписала туди нас з Андрієм. Що ми “проживаємо поруч”, “беремо активну участь”, “готові допомагати з вихованням”. Хоч ми жили в іншому місті. Вона просто підмалювала собі ідеальну картинку.
Я подзвонила їй одразу.
– Ви збрехали в документах?
– Не збрехала, а спростила, – відрізала вона. – Інакше вони сто років тягнутимуть.
– А якщо через це все зірветься?
– Не зірветься. Не лізь.
Але зірвалося. Не через мене.
Коли Миколу вже майже мали передати, він сам почув розмову виховательки з кимось із комісії. Що “жінка сувора”, “мотиви не до кінця зрозумілі”, “є питання по документах”.
Він прибіг до мене після уроків блідий, як крейда.
– Анастасіє Павлівно… вона теж передумає?
У мене всередині все обірвалося.
Я того ж вечора подзвонила свекрусі й сказала:
– Або ви зараз приїжджаєте і говорите з ним чесно, або я сама все зупиняю.
Вона приїхала зла. Кинула сумку в коридор, грюкнула дверима.
– Ти хто така, щоб мені умови ставити?
– Та, яка дивиться в очі дитині щодня, – сказала я. – А не та, що рятує свою самотність.
Вона ще хотіла сперечатися. Але коли побачила Миколу, він не кинувся до неї. Він стояв біля шафи, стискав лямку рюкзака і тремтів.
– Скажіть тільки одне, – тихо спитав він. – Ви мене берете, бо я вам потрібен? Чи бо вам самій страшно вдома?
У квартирі стало тихо. Навіть Андрій замовк.
І тут сталося те, чого я не чекала.
Наталя Михайлівна сіла на стілець і вперше за весь час не командувала. Не кричала. Не грала сильну.
– І так, і так, – сказала вона. – Мені страшно самій. Дуже. Але тебе я не жалію. Я тебе хочу забрати, бо ти мені в душу вліз. А якщо ти не пробачиш мені цю брехню – я зрозумію.
Микола мовчав довго. Потім підійшов і поклав на стіл той новий рюкзак, який вона йому купила.
– Тоді без брехні, – сказав він. – Або по-справжньому, або ніяк.
Через три місяці вона все переробила. Без липових фраз, без нас у паперах, без вистави. Сама. Ніжками. З чергами, довідками, печатками і тиском під двісті.
Коли рішення було готове, вона приїхала не з цукерками. З папкою документів і ключами від своєї квартири.
Поклала ключі Миколі в руку і сказала:
– Ходімо додому, сину. І запам’ятай: якщо хтось ще раз спробує тебе “не вибрати”, я йому горло перегризу.
