– Ти серйозно зараз їдеш? – чоловік навіть не підвів очей від телефону. – Через якісь лайки?
Ганна мовчки застібнула валізу так різко, що Миколка здригнувся в коридорі.
– Не через лайки. Через те, що ти вже живеш не зі мною, а просто поруч.
– О, почалося. Тільки не роби драму при дитині, – він нарешті підняв голову. – Хоч раз поведися по-дорослому.
Вона взяла сина за руку й вийшла, бо якщо б затрималась ще на хвилину – або вдарила б його, або лишилась би. А їй уже було огидно від обох варіантів.
На морі її знудило просто біля таксі. Миколка гладив її по спині, поки вона пила теплу воду маленькими ковтками.
– Мамо, ми тепер надовго?
– Не знаю, – чесно сказала вона.
– А тато приїде?
Ганна заплющила очі.
– Не знаю.
– Ой, новенькі! – до них уже летіла кругловида дівчина в яскравому парео. – Я Катя. У нас тут усі нормальні люди один одному допомагають. Увечері концерт, вдень діти разом, ніхто не випендрується. Ваш малюк може з нашими, а ви мені потім зі столами допоможете. Ви співаєте?
Ганна ще ледве стояла після дороги.
– Ні. І син не "малюк", а я нікому нічого не винна.
Катя зависла з натягнутою усмішкою.
– Ну вибачте. Просто тут не дуже люблять тих, хто "окремо від колективу".
– Переживу, – відрізала Ганна і пішла в номер.
Вже за десять хвилин у двері постукали.
Катя.
– Я ж по-людськи. Може, щось купити треба? Ми з чоловіком у магазин…
– Катю, – Ганна сперлася на двері, – ви зараз лізете туди, куди вас не кликали.
У Каті сіпнувся рот.
– А ви, бачу, з тих, хто потім просить допомоги в останню хвилину.
Вона пішла, гупнувши капцями по плитці.
Ганна тільки встигла лягти, як двері знову розчахнулися.
– Мамо! – влетів Миколка. – Там дівчинка плаче!
За ним стояла худенька дівчинка з розпатланою косою і червоним носом.
– Марічці мама сказала, щоб вона не приходила така лохмата, – випалив син. – А вона не вміє сама.
Ганна посадила дівчинку перед собою.
– Іди сюди.
– Мама злиться, коли я неакуратна, – прошепотіла дівчинка.
– Мами часто зляться не на те, – буркнула Ганна і взяла гребінець.
За пів години вона стояла на балконі й кашляла від сигаретного диму.
– Заважаю? – з сусіднього балкона визирнула брюнетка.
– Так.
– Чесно, – та криво всміхнулась. – Рідкість. Зазвичай всі корчать із себе ввічливих, а потім шиплять за спиною. Я Леся.
– Ганна.
– Ти та, що косу Марійці переплела?
– А ти та, що довела дитину до сліз через косу?
Леся затягнулась і кивнула.
– Справедливо. Спустишся на келих ігристого? Або ти теж із тих, хто "не любить колектив"?
Ганна хотіла відмовити. Але пішла.
За столиком унизу вже за десять хвилин сиділи троє: вона, Леся і – звісно – Катя, яка присіла без запрошення.
– Бо я більше не можу, – сказала Катя і одразу розплакалась. – Я приїхала відпочити з чоловіком, а він притягнув свою маму. І тепер я їй винна бути "обличчям сім'ї". Організуй вечір, усміхайся, побудь з дітьми, будь милою. А як я не хочу – я егоїстка.
– А ти хоч раз сказала "ні"? – спитала Леся.
– Я казала. Мені відповіли: "У сім'ї всі поступаються". Чомусь тільки я.
– Це знайомо, – сухо сказала Ганна.
Катя витерла ніс.
– А в тебе що? Ти з таким обличчям сюди приїхала, ніби когось поховала.
– Майже, – відповіла Ганна. – Шлюб.
І розповіла.
Про ремонт, де чоловік "допомагав друзям", поки вона відмивала дитину від клею. Про швидку, де вона одна тримала сина, поки той кричав від болю, а чоловік сказав у трубку: "Сама розберись". Про сердечка під фото чужої жінки. Про листування в його телефоні. Про те, як він, дізнавшись, що дружина їде з сином, навіть не спитав, чому – тільки зрадів, що йому "спокійніше".
Катя слухала, роззявивши рота.
– І ти йому нічого не сказала?
– Ні.
– Чому?
– Бо в нас дитина, кредит і реальне життя, а не цитати про самоповагу.
Леся тихо хмикнула.
– Тобто ти знаєш, що тебе зраджують, і все одно тримаєшся за його гроші?
Ганна різко повернулась до неї.
– А ти зараз серйозно мене судиш?
– Я не суджу. Я питаю. Бо між "мені боляче" і "мені вигідно" теж є різниця.
Катя втрутилась:
– Та що значить "вигідно"? Вона дитину тягне. Це не вигода.
– Ага, – Леся зробила ковток. – А чоловік при цьому зручний: платить, не влаштовує сцен, офіційно тато. Просто спить, мабуть, не тільки вдома. Комфортний компроміс.
– Зате я не народжувала "для себе" від одруженого начальника, – спокійно сказала Ганна.
Запала тиша.
Катя аж відсунула келих.
Леся поставила склянку так, що бризки полетіли на стіл.
– Супер. Тобто якщо чоловік кинув мене з дитиною, я тепер до кінця життя не маю права відкривати рот?
– Маєш. Але не вдавати, що ти моральний арбітр.
– А ти не вдавай жертву, якщо сама вибираєш сидіти в болоті, бо там оплачена комуналка.
– Дівчата… – пискнула Катя.
– Ні, почекай, – Ганна вже не могла зупинитись. – Найбільше мене смішить, коли жінки, яким чоловік прямо показав двері грошовим переказом, потім розповідають іншим про гідність.
Леся зблідла, але усміхнулась – страшно, майже радісно.
– А мене смішать дружини, які ненавидять чоловіка, але лишають дитину в тій самій квартирі, аби не втратити "стабільність". Ти не за сина тримаєшся. Ти боїшся, що без нього виявишся звичайною втомленою жінкою без плеча і без грошей. І це правда, яку не прийнято казати вголос.
– А ти? – Ганна подалася вперед. – Ти не через любов народила. Ти народила, щоб хоч комусь бути потрібною.
– Досить! – раптом крикнула Катя так голосно, що за сусідніми столиками обернулися. – Ви обидві зараз говорите гидоту, але я взагалі не розумію, чого жаліюся. У мене є чоловік, який мене любить, просто безхребетний. І свекруха, яка хоче командувати, бо їй нудно. І знаєте, що найгірше? Я весь день бігаю, усміхаюсь, допомагаю всім – а коли мені погано, мене називають "душею колективу", щоб я далі була зручною. От це взагалі нормально?
– Ні, – сказала чиясь літня голосна інтонація за спиною.
Поруч стояла жінка в легкій сукні – рівна постава, вчительський погляд.
– Зінаїда Іванівна, – видихнула Катя. – Ви підслуховували?
– Коли кричать на весь двір, це вже не підслуховування. Це захід, – відрізала свекруха і сіла без запрошення. – Продовжуйте, дуже повчально. Одна терпить зраду заради комфорту, друга кусає будь-кого, хто нагадає їй про помилку молодості, третя боїться сказати чоловіку "ні", зате страждає красиво. Усі праві. Особливо для себе.
Катя почервоніла.
– Ви завжди так – при всіх?
– А ти завжди так – жертва без вихідних?
В цю мить підійшов чоловік Каті.
– Я вас шукаю по всій території… Мамо, ти тут? Катю, ти пила?
– А якби й пила? – огризнулась Катя.
Він розгубився.
– Я просто…
– От саме, що "просто", – перебила Зінаїда Іванівна. – Віталію, забираєш дітей і йдеш з ними вечеряти. Зараз. Раз ти дорослий чоловік, спробуй хоч годину ним побути, а не сином своєї мами і чоловіком "хорошої дівчинки" одночасно.
– Мамо, не при людях.
– А ти одружувався при людях? От і живи при людях.
Він глянув на Катю, ніби чекав, що вона його врятує, як завжди.
Катя відкрила рот… і мовчки відвела погляд.
Миколка вже тягнув його за руку до виходу. Марічка теж підскочила.
Коли вони пішли, Зінаїда Іванівна подивилась на Ганну.
– А ти чого чекаєш? Що він сам раптом стане порядним, щоб тобі не довелось нічого вирішувати?
– Я хоча б думаю про дитину.
– Ні, – тихо сказала свекруха. – Ти думаєш, як не зруйнувати картинку, в якій тебе ще можна пожаліти. Це зручно – бути ображеною і нічого не міняти.
Ганна зблідла.
– Ви мене взагалі не знаєте.
– Може й ні. Але таких, як ти, знаю. І таких, як вона, – вона кивнула на Лесю, – теж. Одна прикриває страх самоповагою, інша – залежність материнством. А найбільше розплачуються діти, яких дорослі тягнуть у свої недолюблені життя.
– Не смійте, – різко сказала Леся. – Марію я в це не тягну.
– Авжеж. Ти просто куриш на балконі й зриваєшся на неї через косу.
Леся встала.
– Зате я не вчу інших, як жити, під виглядом мудрості.
– А я й не вчу, – спокійно відповіла Зінаїда Іванівна. – Я просто кажу вголос те, що ви всі ховаєте за "складними обставинами".
Ганна повільно дістала телефон.
На екрані висвітилося: "Чоловік".
Вперше за тиждень.
Вона дивилась, як блимає ім'я.
Леся стиснула щелепи. Катя – серветку. Зінаїда Іванівна не моргнула.
Ганна провела пальцем по екрану, піднесла телефон до вуха й сказала:
– Так. Говори.
