– Ти серйозно зараз пропонуєш викинути мою дитину в гуртожиток? – Дмитро сказав це не голосно, але так, що Алла одразу прибрала руки зі столу.
– Я пропоную не прикидатися святим, – відповіла вона. – Ти пішов із сім'ї не заради дитини. Ти пішов до мене. То чому я маю все життя тулитися по чужих кутках, поки твоя "колишня" живе в двокімнатній?
Він усміхнувся так, що краще б уже накричав.
– Бо там живе моя дочка. А ми з тобою дорослі люди. Виживемо.
"Ми з тобою". Алла мало не розсміялася. Вони вже третій раз за рік переїжджали. Сьогодні – знову. Господарка підняла ціну, бо "пара без штампа – завжди ризик". Їхні речі стояли в пакетах біля дверей, чайник позичили у сусідки, матрац пахнув сирістю. Дмитро курив біля вікна й говорив про принципи.
Колись за ці його принципи вона й полюбила його. Не жадібний, не підлий, не з тих, хто залишає дітей ні з чим. На фоні її чоловіка, який був "ідеальним", але від одного його дотику їй хотілося вмерти, Дмитро здавався живим. Нормальним. Справжнім.
Тільки "справжній" рік спав із нею по знайомих квартирах, а додому повертався вечеряти до дружини.
Її чоловік теж нічого не підозрював. Або робив вигляд. Добрий, спокійний, правильний. Мама повторювала: "Таких чоловіків не кидають". Свекруха мовчки ставила на стіл чай і дивилася на Аллу так, ніби вже все знала.
Першою сказала саме вона.
– Я б тебе, може, і зрозуміла як жінка, – тихо мовила свекруха, не дивлячись на неї. – Але я мати. Тому або ти зараз сама йдеш, або я скажу синові, з ким ти така щаслива останні пів року.
"Така щаслива" вдарило сильніше, ніж "йди".
Алла пішла того ж вечора. Не до Дмитра – до батьків. Мати відчинила двері, побачила сумку і перше, що спитала:
– Що він зробив?
– Нічого.
– Бив?
– Ні.
– Пив? Гуляв? Грошей не давав?
– Мамо, я просто його не люблю.
Мати сіла на табурет і довго дивилася на неї так, ніби Алла щойно зізналася не в зраді, а в дурості, яку вже не виправити.
– А чого ти чекала? – нарешті сказала вона. – Щоб у шлюбі все життя метелики в животі були? У людей квартири, діти, робота. А ти через "не люблю" сім'ю ламаєш?
– Це не сім'я, якщо я щовечора чекаю, коли він засне, щоб до мене не торкався.
Мати зніяковіла лише на секунду. Потім стиснула губи.
– Терплять. І нічого. Живуть.
Оце "терплять" Алла запам'ятала краще за все інше.
З чоловіком вона розлучилася швидко. Без скандалу. Він навіть не кричав. Лише спитав:
– Це давно?
І коли вона не відповіла, кивнув, наче сам собі щось підтвердив.
Дмитро теж пішов із сім'ї "правильно". Квартиру залишив дружині й доньці. Гордо. Красиво. Так, щоб усі бачили: він не покидьок.
Тільки жити їм після цього було ніде.
Спочатку кімната в гуртожитку. Потім квартира друга, який поїхав за кордон. Потім студія на околиці без шафи і плити. Потім ще одна. Потім ще. Любов виявилася дуже романтичною, якщо не рахувати плісняву в кутку, пакети замість комода і вічне "це тимчасово".
Алла довго мовчала. Потім усе ж сказала:
– Розміняй квартиру.
– Не починай.
– Чому "не починай"? Ти залишив їм усе, а мені що залишив? Повітря? Велику моральну позицію?
– Я тобі нічого не винен.
Це він сказав спокійно. Навіть втомлено. Наче вона справді просила забагато.
– Не винен? – перепитала Алла. – Я через тебе зламала своє життя.
– Через мене? – він нарешті повернувся до неї. – Тебе хто тягнув? Ти від хорошого чоловіка пішла сама. Чи тепер зручно зробити мене крайнім?
Вона хотіла вдарити його не тому, що він збрехав, а тому, що сказав правду в найогиднішій формі.
– А ти дуже зручно влаштувався, – голос у неї затремтів. – Для дружини ти благородний батько, для мене – велике кохання. Усюди красивий. Усім щось розказав, і тільки я тут виходжу дурепою з валізою.
– Не перебільшуй.
– Я перебільшую? Мені майже сорок, я боюся вагітніти, бо не знаю, де житиму через три місяці. А твоя колишня в цей час у квартирі, яку ти "великодушно залишив". На моїй молодості ти теж такий благородний?
Він різко поставив чашку.
– Не смій чіпати мою дочку.
– А ти не прикривайся нею щоразу, коли тобі вигідно бути хорошим!
На кухні стало так тихо, що було чути, як у сусідів зверху хтось пересуває стілець.
Дмитро подивився на неї довго, майже з відразою.
– Знаєш, що найгірше? – сказав він. – Ти думала, любов звільнить тебе від побуту. А вийшло, що тобі просто хотілося не кохання, а чужої квартири без свекрухи й "правильного" чоловіка під боком.
Алла зблідла.
Фраза була підла. І частково правдива. Саме тому вона боліла.
– А тобі, – сказала вона дуже тихо, – хотілося жінку, яка дивиться на тебе так, ніби ти герой. Не чоловік, який кинув сім'ю, а герой. І ти досі з цієї ролі не вийшов.
Він схопив ключі.
– Я поїду до Марійки. Завтра заберу решту речей.
– До Марійки чи в свою колишню правильність?
Він уже відчинив двері, коли вона кинула навздогін:
– Тільки не забудь потім усім розповісти, як ти знову вчинив по-людськи.
Двері грюкнули так, що зі стіни впав календар. Алла підняла його, довго дивилася на дату і дістала телефон.
На екрані висіло непрочитане від матері, ще зранку: "До нас не веди його. Я тебе прийму. Його – ні".
Алла натиснула виклик. Мати відповіла не одразу.
– Мамо, можна я приїду?
Пауза затягнулася.
– Сама? – спитала мати.
Алла подивилася на пакети біля дверей.
І не відповіла.
