– Ти серйозно зараз пропонуєш викинути мою дитину в гуртожиток? – Дмитро сказав це не голосно, але так, що Алла одразу прибрала руки зі столу.

– Я пропоную не прикидатися святим, – відповіла вона. – Ти пішов із сім'ї не заради дитини. Ти пішов до мене. То чому я маю все життя тулитися по чужих кутках, поки твоя "колишня" живе в двокімнатній?

Він усміхнувся так, що краще б уже накричав.

– Бо там живе моя дочка. А ми з тобою дорослі люди. Виживемо.

"Ми з тобою". Алла мало не розсміялася. Вони вже третій раз за рік переїжджали. Сьогодні – знову. Господарка підняла ціну, бо "пара без штампа – завжди ризик". Їхні речі стояли в пакетах біля дверей, чайник позичили у сусідки, матрац пахнув сирістю. Дмитро курив біля вікна й говорив про принципи.

Колись за ці його принципи вона й полюбила його. Не жадібний, не підлий, не з тих, хто залишає дітей ні з чим. На фоні її чоловіка, який був "ідеальним", але від одного його дотику їй хотілося вмерти, Дмитро здавався живим. Нормальним. Справжнім.

Тільки "справжній" рік спав із нею по знайомих квартирах, а додому повертався вечеряти до дружини.

Її чоловік теж нічого не підозрював. Або робив вигляд. Добрий, спокійний, правильний. Мама повторювала: "Таких чоловіків не кидають". Свекруха мовчки ставила на стіл чай і дивилася на Аллу так, ніби вже все знала.

Першою сказала саме вона.

– Я б тебе, може, і зрозуміла як жінка, – тихо мовила свекруха, не дивлячись на неї. – Але я мати. Тому або ти зараз сама йдеш, або я скажу синові, з ким ти така щаслива останні пів року.

"Така щаслива" вдарило сильніше, ніж "йди".

Алла пішла того ж вечора. Не до Дмитра – до батьків. Мати відчинила двері, побачила сумку і перше, що спитала:

– Що він зробив?

– Нічого.

– Бив?

– Ні.

– Пив? Гуляв? Грошей не давав?

– Мамо, я просто його не люблю.

Мати сіла на табурет і довго дивилася на неї так, ніби Алла щойно зізналася не в зраді, а в дурості, яку вже не виправити.

– А чого ти чекала? – нарешті сказала вона. – Щоб у шлюбі все життя метелики в животі були? У людей квартири, діти, робота. А ти через "не люблю" сім'ю ламаєш?

– Це не сім'я, якщо я щовечора чекаю, коли він засне, щоб до мене не торкався.

Мати зніяковіла лише на секунду. Потім стиснула губи.

– Терплять. І нічого. Живуть.

Оце "терплять" Алла запам'ятала краще за все інше.

З чоловіком вона розлучилася швидко. Без скандалу. Він навіть не кричав. Лише спитав:

– Це давно?

І коли вона не відповіла, кивнув, наче сам собі щось підтвердив.

Дмитро теж пішов із сім'ї "правильно". Квартиру залишив дружині й доньці. Гордо. Красиво. Так, щоб усі бачили: він не покидьок.

Тільки жити їм після цього було ніде.

Спочатку кімната в гуртожитку. Потім квартира друга, який поїхав за кордон. Потім студія на околиці без шафи і плити. Потім ще одна. Потім ще. Любов виявилася дуже романтичною, якщо не рахувати плісняву в кутку, пакети замість комода і вічне "це тимчасово".

Алла довго мовчала. Потім усе ж сказала:

– Розміняй квартиру.

– Не починай.

– Чому "не починай"? Ти залишив їм усе, а мені що залишив? Повітря? Велику моральну позицію?

– Я тобі нічого не винен.

Це він сказав спокійно. Навіть втомлено. Наче вона справді просила забагато.

– Не винен? – перепитала Алла. – Я через тебе зламала своє життя.

– Через мене? – він нарешті повернувся до неї. – Тебе хто тягнув? Ти від хорошого чоловіка пішла сама. Чи тепер зручно зробити мене крайнім?

Вона хотіла вдарити його не тому, що він збрехав, а тому, що сказав правду в найогиднішій формі.

– А ти дуже зручно влаштувався, – голос у неї затремтів. – Для дружини ти благородний батько, для мене – велике кохання. Усюди красивий. Усім щось розказав, і тільки я тут виходжу дурепою з валізою.

– Не перебільшуй.

– Я перебільшую? Мені майже сорок, я боюся вагітніти, бо не знаю, де житиму через три місяці. А твоя колишня в цей час у квартирі, яку ти "великодушно залишив". На моїй молодості ти теж такий благородний?

Він різко поставив чашку.

– Не смій чіпати мою дочку.

– А ти не прикривайся нею щоразу, коли тобі вигідно бути хорошим!

На кухні стало так тихо, що було чути, як у сусідів зверху хтось пересуває стілець.

Дмитро подивився на неї довго, майже з відразою.

– Знаєш, що найгірше? – сказав він. – Ти думала, любов звільнить тебе від побуту. А вийшло, що тобі просто хотілося не кохання, а чужої квартири без свекрухи й "правильного" чоловіка під боком.

Алла зблідла.

Фраза була підла. І частково правдива. Саме тому вона боліла.

– А тобі, – сказала вона дуже тихо, – хотілося жінку, яка дивиться на тебе так, ніби ти герой. Не чоловік, який кинув сім'ю, а герой. І ти досі з цієї ролі не вийшов.

Він схопив ключі.

– Я поїду до Марійки. Завтра заберу решту речей.

– До Марійки чи в свою колишню правильність?

Він уже відчинив двері, коли вона кинула навздогін:

– Тільки не забудь потім усім розповісти, як ти знову вчинив по-людськи.

Двері грюкнули так, що зі стіни впав календар. Алла підняла його, довго дивилася на дату і дістала телефон.

На екрані висіло непрочитане від матері, ще зранку: "До нас не веди його. Я тебе прийму. Його – ні".

Алла натиснула виклик. Мати відповіла не одразу.

– Мамо, можна я приїду?

Пауза затягнулася.

– Сама? – спитала мати.

Алла подивилася на пакети біля дверей.

І не відповіла.

Valera

Популярне