– Ти що, сама це пекла?
Надія Василівна взяла пиріжок двома пальцями, ніби щупала не тісто, а Катю. У бухгалтерії стихло. Троє жінок завмерли.
– Сама, – сказала Катя і посунула тарілку. – Їжте, поки теплі.
Надія відкусила, пожувала, скривила губи.
– Смачно. Дивно навіть. І з таким набором даних досі не заміжня?
Дві колеги хихикнули. Катя сіла, відкрила звіт.
– Значить, не зустріла того, хто вартий пиріжків.
– Та хто тебе візьме, якщо ти ходиш, як на похорон? – відрізала Надія Василівна. – Так і в дівках залишишся. А там і запізно буде.
Катя мовчки вбила цифри в таблицю.
– Я тобі допоможу, – сказала Надія Василівна. – У суботу о сьомій прийдеш до мене. Познайомлю з сином.
Катя підняла очі.
– Не треба.
– Треба. І не запізнюйся. Я цього не люблю.
У суботу о сьомій Катя стояла під дверима з тортом і вже злилась на себе. Двері розчинились. Надія Василівна була у святковій сукні, ніби чекала не гостю, а трофей.
– Проходь. Степан удома.
Катя зайшла і спинилась. Із вітальні вийшов не мамин синок, а високий чоловік у джинсах і темній сорочці.
– Добрий вечір. Я Степан.
– Катя.
За столом говорила одна Надія Василівна. Хвалила сина. Оцінювала Катю. Знову хвалила сина. Степан мовчки різав м'ясо. Катя ковтала салат, дивилась на годинник.
Коли тарілки спорожніли, Степан підхопив ключі.
– Я підвезу.
– Тільки без дурниць, – кинула мати. – Ти джентльмен. Пам'ятай.
У машині він зачинив двері й видихнув.
– Катю, одразу скажу: у мене є дівчина.
Катя повернулася до нього.
– Тоді навіщо це було?
– Бо якби я не прийшов, мати б мені виносила мозок до ранку. Якби сказав про дівчину – дістала б і її. Уже було.
Катя коротко засміялась.
– А я тут хто?
– Прикриття, – сказав він. – Якщо не хочеш, я сам вигрібай.
Вона помовчала.
– Я не хочу, щоб мене жерли на роботі. Якщо твоя мати вирішила, що ми пара, нехай так і думає.
– Домовились.
У понеділок Надія Василівна зустріла її біля столу.
– Ну що, сподобався тобі Степан?
– Сподобався.
– От і добре. Я погану невістку в дім не пущу.
Катя відкрила папку.
– Постараюсь пройти відбір.
Гра пішла швидко.
– Якщо вона спитає, скажи, що ми йдемо в кіно, – шепотів Степан у слухавку.
– Підстрахуєш? Скажу, що ти зробив сюрприз, – кидала Катя, застібаючи сумку.
– Кажи що хочеш, тільки врятуй мене від недільного борщу у мами.
Брехня працювала. На роботі Надія Василівна перестала чіплятись. Тільки дивилась довше, ніж треба.
Через три місяці вона грюкнула на Катин стіл журналом із весільними сукнями.
– Катю, не тягніть. Час думати серйозно. Молодість не стоїть у черзі.
Катя повільно поклала ручку.
– Ми з вашим сином самі розберемось.
– Самі? – Надія Василівна всміхнулась. – Якби ви самі вміли, я б не лізла.
Увечері Катя набрала Степана.
– Вона вже міряє мені фату очима.
– У мене гірше, – сказав він. – Сьогодні видала: або весілля, або ти щось приховуєш.
– Ну ти ж приховуєш.
– Дуже підтримала.
Катя зупинилась біля переходу, дістала сигарету, зламала навпіл.
– Треба рвати зараз. Інакше вона нас дотисне.
– Я скажу їй.
– Коли?
Пауза.
– Скоро.
Наступного дня Катя пішла на співбесіду. Люди говорили по суті. Ніхто не ліз у її вік, обличчя, матку. Вийшовши на вулицю, вона одразу набрала Степана.
– Я звільняюсь.
– Серйозно?
– Завтра пишу заяву. А ти скажеш матері, що я тебе кинула. Бажано так, щоб у неї затрусились губи.
Степан засміявся.
– За таке я винен тобі тістечка.
– Дві коробки.
Заяву вона поклала на стіл зранку. Надія Василівна прочитала. Обличчя не сіпнулося.
– Це через Степана?
– Це через роботу.
– Не бреши мені.
– Я вже написала. Підписуйте.
Надія Василівна втиснула ручку в папір так, що перо продерло аркуш.
– Пошкодуєш.
Катя забрала копію, склала навпіл, прибрала в сумку.
– Не перша, хто мені це каже.
Після звільнення повідомлення полізли одне за одним.
"Ти втратила свій шанс".
"У наш дім більше не приходь".
"Такі, як ти, потім лікті кусають".
Катя відкривала. Видаляла. Складала речі для нового офісу.
За три тижні прилетіло нове:
"Степан уже з гідною дівчиною. Не всім щастить двічі".
Катя відразу набрала Степана.
– Твоя мати щойно влаштувала мені похорон у повідомленнях.
Він зареготав.
– Вона познайомилась із моєю справжньою дівчиною.
– І що?
– І раптом стала шовкова. Так старалася показати, що та краща за тебе, що навіть чай сама наливала.
Катя сперлась на підвіконня.
– Оце вже б'є по самоповазі.
– Вибач. Зате тепер вона думає, що виграла.
– Нехай.
Минув час. Катя влаштувалась на нову роботу. Степан одружився зі своєю дівчиною. Вони іноді переписувались і не світилось. Але Надія Василівна не закінчилась.
Одного вечора Катя побачила Степана в кав'ярні. Він підійшов сам, сів навпроти, кинув на стіл телефон.
– Послухай.
З динаміка вдарив голос Надії Василівни:
– Я одразу казала: та Катя пусте місце. Добре, що ти тоді не зробив дурниці. Оля хоч на людину схожа. А та… пиріжки спекла і думала, що цього досить.
Степан вимкнув запис.
– Дружина випадково увімкнула, коли мати понесло.
Катя взяла чашку.
– І що ти зробив?
– Сказав їй замовкнути.
– І?
Він дістав із кишені ключі й кинув на стіл. Старі, важкі, на потертій синій стрічці.
– Вона жбурнула їх у мене. Сказала: "Більше не приходь".
Катя подивилась на ключі.
– То й не ходи.
Степан накрив їх долонею, стиснув, розтиснув.
– Не піду.
Катя двома пальцями посунула ключі до краю стола, як колись Надія Василівна взяла її пиріжок.
Ключі впали на підлогу.
Ніхто не нахилився.
