– Мамо, навіть не починай. Я сказала: ніяких дітей зараз.
Аліна втиснула телефон між щокою і плечем, підхопила два пакети з продуктами й знову не влучила ключем у замок.
– Двадцять п'ять років, а ти все "не зараз", – різко кинула мати. – Ми з батьком уже вирішили. Переїдемо в твою однокімнатну, а ви з Андрієм – у нашу двокімнатну. Будете жити як люди.
Аліна нарешті провернула ключ, занесла пакети в коридор і штовхнула двері ногою.
– Я спізнююся. Потім.
– Не тягни. Хороші чоловіки довго не чекають.
Аліна скинула виклик і завмерла посеред кухні. Банка з печивом. Старий стілець біля вікна. Тут усе стояло на місці. Люди – ні.
Телефон блимнув.
"Сонечко, сьогодні буду пізніше. До восьмої. Не чекай з вечерею:)"
Вона глянула й кинула телефон у сумку. Щосуботи Андрій приїжджав до неї. Щонеділі зникав у селі в бабусі. Саме за це мати називала його порядним.
У салоні зранку тхнуло лаком, ацетоном і дешевими свічками. Аліна сіла за стіл і взяла першу клієнтку.
До обіду – дві сварки через гроші, одна зрада, три свекрухи. Вона мовчки пиляла, стирала, фарбувала. Лише раз глянула на годинник.
Світлана просунула голову в кабінет.
– Візьмеш ще одну? Без запису. Каже, терміново.
– Давай.
Увійшла світловолоса дівчина її віку. Акуратне пальто, втомлені очі. Коли шукала телефон, у сумці блиснула коробочка з обручкою.
– Вибачте, що без запису. У мене завтра важливий день.
– Сідайте. Що робимо?
– Щось спокійне. Без блиску.
Аліна взяла її руку. Колір. База. Лампа. Погода. Робота. Дівчину звали Ірина, вона вчителька, і весь час смикалася на кожне повідомлення.
– Весілля? – коротко спитала Аліна, коли коробочка знову майнула з сумки.
Ірина криво всміхнулася.
– Мало б уже бути. Але ми все відкладаємо. Мій уперся: спочатку квартира.
Аліна підвела очі.
– І мій так каже.
– Каже, чоловік має дати житло. У чужу квартиру не піде.
Пилка завмерла в руці Аліни.
– Знайома фраза.
– Він узагалі впертий, – сказала Ірина. – Але добрий. Щонеділі їздить до бабусі в село. Я вже й не сперечаюся, хоч бачимося тільки по вихідних.
Аліна поклала пилку.
– Щонеділі?
– Буває, ще в суботу ввечері їде. Каже, далеко. Зелене село.
Аліна повільно витерла руки серветкою.
– Як його звуть?
Ірина насупилась.
– А що?
– Ім'я.
– Андрій.
Шум витяжки раптом став занадто гучним, а тоді ніби зник.
Аліна дістала телефон, відкрила фото й мовчки повернула екран. Вона сміялася. Андрій обіймав її за плечі на цій самій кухні, біля банки з печивом.
Ірина зблідла, але теж потяглася в сумку. Її телефон ліг поруч. Той самий Андрій. Та сама усмішка. У руках – коробочка з каблучкою біля новорічної ялинки.
– Коли це? – спитала Аліна.
– У січні. Коли освідчився.
– А мені сказав, що возив бабусі ліки.
Ірина втупилася в екран, тоді різко перевернула телефон склом донизу, ніби хотіла вбити картинку.
– Мені він зараз пише, що до ночі на роботі.
Аліна глянула на свій. Майже те саме. Тільки замість "кохана" – "сонечко".
Світлана зазирнула в двері.
– У вас усе нормально?
– Вийди, – сказала Аліна.
Двері зачинились.
Аліна підсунула стілець ближче.
– О восьмі він буде в мене. З тістечками. Щосуботи.
Ірина ковтнула.
– А завтра мав везти мене вибирати ресторан.
– Тоді сиди.
– Сиджу.
О сьомій п'ятдесят дві Аліна відчинила вікно. У квартирі висів важкий дух. На кухні – дві чашки. Чайник шипів на плиті. Ірина сиділа рівно, як на уроці перед перевіркою.
О восьмі пролунав дзвінок. Три короткі.
– Відкрито, – сказала Аліна.
Ключ повернувся в замку. У коридорі шарудів пакет.
– Сонечко, я взяв твої улюблені, з кремом, – весело гукнув Андрій. – Ти де?
– На кухні. Заходь.
Він ступив на поріг – і став. Пакет вислизнув із руки. Коробка гепнулася об підлогу. Тістечка перекинулися. Крем поповз по кахлю.
Ірина не ворухнулась.
– Привіт, Андрію. Ти ж до бабусі збирався.
Він дивився то на одну, то на другу.
– Це… Я можу пояснити.
– Кому? – спитала Аліна. – Мені чи їй?
– Послухайте обидві…
– Ні, – відрізала Ірина. – Тепер ти послухаєш.
Вона дістала з сумки оксамитову коробочку, поклала на стіл і штовхнула до нього.
– Забери.
Аліна підійшла до шафи, витягла з верхньої полиці запасні ключі й кинула поруч.
– І це теж.
Ключі дзенькнули біля коробочки.
Андрій не нахилився.
– Ви все перекрутили. Я просто не встиг…
– Не встиг що? – Аліна ступила до нього. – Одружитися з однією раніше, ніж друга дізнається?
– Не кричи.
Вона вдарила долонею по столу. Чашка підскочила.
– Не смій мені тут командувати.
Ірина підвелась.
– Ти три роки ходив до мене з квітами. Два роки спав з нею. І щонеділі в тебе була "бабуся". Назви хоч її адресу.
Він мовчав.
– Ну? – кинула Ірина.
– Це не має значення.
– Має, – сказала Аліна. – Бо сьогодні бреше не бабуся. Сьогодні брешеш ти. В очі.
Він сіпнувся до столу. Аліна випередила. Схопила ключі, висмикнула з шухляди маленькі ножиці для кутикули й одним рухом зрізала з брелока їхнє спільне фото.
Папірець шльопнувся просто в крем.
Вона жбурнула ключі йому в груди.
– Тепер забирайся.
Він упіймав їх, але ще стояв.
– Аліно…
– Двері там.
– Іро, скажи їй…
Ірина підійшла й вліпила йому ляпаса. Коротко. Сухо.
– Не називай мене так.
Він відступив, зачепив пакет, вилаявся й вискочив у коридор. Двері грюкнули так, що з полиці впала стара бабусина тарілка й тріснула навпіл.
На кухні стало тихо.
Ірина сіла. Повільно. Аліна дивилася на уламки, на крем на підлозі, на зіпсоване фото.
Телефон засвітився. Мати.
Аліна взяла слухавку.
– Ну що, він приїхав? – швидко спитала та. – Я ж казала, такого чоловіка не можна втрачати.
Аліна глянула на розбиту тарілку.
– Уже не можна.
І вимкнула телефон.
