– Мамо, навіть не починай. Я сказала: ніяких дітей зараз. Аліна втиснула телефон між щокою і плечем, підхопила два пакети з продуктами й знову не влучила ключем у замок.

– Мамо, навіть не починай. Я сказала: ніяких дітей зараз.

Аліна втиснула телефон між щокою і плечем, підхопила два пакети з продуктами й знову не влучила ключем у замок.

– Двадцять п'ять років, а ти все "не зараз", – різко кинула мати. – Ми з батьком уже вирішили. Переїдемо в твою однокімнатну, а ви з Андрієм – у нашу двокімнатну. Будете жити як люди.

Аліна нарешті провернула ключ, занесла пакети в коридор і штовхнула двері ногою.

– Я спізнююся. Потім.

– Не тягни. Хороші чоловіки довго не чекають.

Аліна скинула виклик і завмерла посеред кухні. Банка з печивом. Старий стілець біля вікна. Тут усе стояло на місці. Люди – ні.

Телефон блимнув.

"Сонечко, сьогодні буду пізніше. До восьмої. Не чекай з вечерею:)"

Вона глянула й кинула телефон у сумку. Щосуботи Андрій приїжджав до неї. Щонеділі зникав у селі в бабусі. Саме за це мати називала його порядним.

У салоні зранку тхнуло лаком, ацетоном і дешевими свічками. Аліна сіла за стіл і взяла першу клієнтку.

До обіду – дві сварки через гроші, одна зрада, три свекрухи. Вона мовчки пиляла, стирала, фарбувала. Лише раз глянула на годинник.

Світлана просунула голову в кабінет.

– Візьмеш ще одну? Без запису. Каже, терміново.

– Давай.

Увійшла світловолоса дівчина її віку. Акуратне пальто, втомлені очі. Коли шукала телефон, у сумці блиснула коробочка з обручкою.

– Вибачте, що без запису. У мене завтра важливий день.

– Сідайте. Що робимо?

– Щось спокійне. Без блиску.

Аліна взяла її руку. Колір. База. Лампа. Погода. Робота. Дівчину звали Ірина, вона вчителька, і весь час смикалася на кожне повідомлення.

– Весілля? – коротко спитала Аліна, коли коробочка знову майнула з сумки.

Ірина криво всміхнулася.

– Мало б уже бути. Але ми все відкладаємо. Мій уперся: спочатку квартира.

Аліна підвела очі.

– І мій так каже.

– Каже, чоловік має дати житло. У чужу квартиру не піде.

Пилка завмерла в руці Аліни.

– Знайома фраза.

– Він узагалі впертий, – сказала Ірина. – Але добрий. Щонеділі їздить до бабусі в село. Я вже й не сперечаюся, хоч бачимося тільки по вихідних.

Аліна поклала пилку.

– Щонеділі?

– Буває, ще в суботу ввечері їде. Каже, далеко. Зелене село.

Аліна повільно витерла руки серветкою.

– Як його звуть?

Ірина насупилась.

– А що?

– Ім'я.

– Андрій.

Шум витяжки раптом став занадто гучним, а тоді ніби зник.

Аліна дістала телефон, відкрила фото й мовчки повернула екран. Вона сміялася. Андрій обіймав її за плечі на цій самій кухні, біля банки з печивом.

Ірина зблідла, але теж потяглася в сумку. Її телефон ліг поруч. Той самий Андрій. Та сама усмішка. У руках – коробочка з каблучкою біля новорічної ялинки.

– Коли це? – спитала Аліна.

– У січні. Коли освідчився.

– А мені сказав, що возив бабусі ліки.

Ірина втупилася в екран, тоді різко перевернула телефон склом донизу, ніби хотіла вбити картинку.

– Мені він зараз пише, що до ночі на роботі.

Аліна глянула на свій. Майже те саме. Тільки замість "кохана" – "сонечко".

Світлана зазирнула в двері.

– У вас усе нормально?

– Вийди, – сказала Аліна.

Двері зачинились.

Аліна підсунула стілець ближче.

– О восьмі він буде в мене. З тістечками. Щосуботи.

Ірина ковтнула.

– А завтра мав везти мене вибирати ресторан.

– Тоді сиди.

– Сиджу.

О сьомій п'ятдесят дві Аліна відчинила вікно. У квартирі висів важкий дух. На кухні – дві чашки. Чайник шипів на плиті. Ірина сиділа рівно, як на уроці перед перевіркою.

О восьмі пролунав дзвінок. Три короткі.

– Відкрито, – сказала Аліна.

Ключ повернувся в замку. У коридорі шарудів пакет.

– Сонечко, я взяв твої улюблені, з кремом, – весело гукнув Андрій. – Ти де?

– На кухні. Заходь.

Він ступив на поріг – і став. Пакет вислизнув із руки. Коробка гепнулася об підлогу. Тістечка перекинулися. Крем поповз по кахлю.

Ірина не ворухнулась.

– Привіт, Андрію. Ти ж до бабусі збирався.

Він дивився то на одну, то на другу.

– Це… Я можу пояснити.

– Кому? – спитала Аліна. – Мені чи їй?

– Послухайте обидві…

– Ні, – відрізала Ірина. – Тепер ти послухаєш.

Вона дістала з сумки оксамитову коробочку, поклала на стіл і штовхнула до нього.

– Забери.

Аліна підійшла до шафи, витягла з верхньої полиці запасні ключі й кинула поруч.

– І це теж.

Ключі дзенькнули біля коробочки.

Андрій не нахилився.

– Ви все перекрутили. Я просто не встиг…

– Не встиг що? – Аліна ступила до нього. – Одружитися з однією раніше, ніж друга дізнається?

– Не кричи.

Вона вдарила долонею по столу. Чашка підскочила.

– Не смій мені тут командувати.

Ірина підвелась.

– Ти три роки ходив до мене з квітами. Два роки спав з нею. І щонеділі в тебе була "бабуся". Назви хоч її адресу.

Він мовчав.

– Ну? – кинула Ірина.

– Це не має значення.

– Має, – сказала Аліна. – Бо сьогодні бреше не бабуся. Сьогодні брешеш ти. В очі.

Він сіпнувся до столу. Аліна випередила. Схопила ключі, висмикнула з шухляди маленькі ножиці для кутикули й одним рухом зрізала з брелока їхнє спільне фото.

Папірець шльопнувся просто в крем.

Вона жбурнула ключі йому в груди.

– Тепер забирайся.

Він упіймав їх, але ще стояв.

– Аліно…

– Двері там.

– Іро, скажи їй…

Ірина підійшла й вліпила йому ляпаса. Коротко. Сухо.

– Не називай мене так.

Він відступив, зачепив пакет, вилаявся й вискочив у коридор. Двері грюкнули так, що з полиці впала стара бабусина тарілка й тріснула навпіл.

На кухні стало тихо.

Ірина сіла. Повільно. Аліна дивилася на уламки, на крем на підлозі, на зіпсоване фото.

Телефон засвітився. Мати.

Аліна взяла слухавку.

– Ну що, він приїхав? – швидко спитала та. – Я ж казала, такого чоловіка не можна втрачати.

Аліна глянула на розбиту тарілку.

– Уже не можна.

І вимкнула телефон.

Valera

Популярне