– Ти сьогодні ж забереш свої речі від Софії Іванівни, – сказав мені батько, коли я вранці взувала туфлі. – Бо я вже дивитися не можу, як ти тягаєш їм пакети, ліки і живеш чужим життям.
Я мовчки взяла телефон, ключі від квартири тітки Софії і пакет з кашею для малого. Бо Олег мав повернутися з дня на день. Я чекала не просто хлопця. Я чекала свого майбутнього.
Пів року я бігала, як заведена. Зранку – Володю в садок. Потім коледж. Потім аптека, магазин, каструля на плиті, таблетки бабусі по годинах. У мене в телефоні були не любовні повідомлення, а список: “сирок”, “жарознижувальне”, “заплатити за світло”.
Олег спочатку писав часто. Потім раз на місяць. Потім зовсім зник. Я себе дурила: служба, втома, нема часу. А серце вже тоді гризло.
За тиждень до його повернення тітка Софія раптом засмикалась і каже:
– Ми з Володею поїдемо до сестри. На два тижні.
– Як це поїдете? А Олег?
– Я ключ сусідці лишу. Він знає.
Вона не дивилась мені в очі. Сунула в сумку документи, пенсійне посвідчення, дитячі речі малого і тільки руки трусилися. Тоді я ще не зрозуміла, що мене вже просто прибрали з дороги.
Того дня пари закінчились раніше. Я йшла додому і думала, що ввечері, може, він уже подзвонить. Навіть сукню нову купила. І тут бачу через дорогу Олега.
Не самого.
Він ішов, тримав за руку якусь гладеньку, нафарбовану дівку в білому костюмі. Вона сміялась, а він ніс її пакет з магазину. У тому пакеті стирчала пляшка вина і коробка цукерок. Для мене він за пів року не знайшов двох слів. А тут ішов, як молодий чоловік після кіно.
Я не кинулась. Не кричала. Просто сіла на лавку, і в мене з рук випав телефон. Екран тріснув навпіл.
Додому я прийшла, як чужа. Мама зайшла в кімнату, а я тільки й сказала:
– Він уже приїхав. Не до мене.
Через тиждень цей герой сам прийшов. Стоїть у дверях з дешевим тортом і каже:
– Треба поговорити.
Я посадила його на кухні. Спеціально. Там, де я варила суп його брату і рахувала копійки на ліки його бабусі.
Він почав м’яти серветку.
– Я в шпиталі познайомився з Юлею. Вона медсестра. Так вийшло.
– Так вийшло? – я аж засміялась. – А я тут ким була? Безкоштовною нянькою? Кур’єром? Дурепою на підхваті?
Він опустив очі і видав ще гірше:
– Я бабусі все написав. Думав, вона тобі пояснить.
От тоді мене наче окропом облили. Не він один мене зрадив. Вона теж. Та сама тітка Софія, якій я носила хліб, платила за таблетки і лишалась ночувати, щоб Володю зранку в садок відвести.
Я не кричала. Просто встала, відкрила двері і сказала:
– Забирай свій торт і йди. Ти мені навіть брехати по-людськи не зміг.
Потім я поїхала в Київ. Вчилась, працювала, жила. Вийшла заміж. Думала, що ту історію закопала.
Аж поки через кілька років не приїхала до батьків і не зустріла тітку Софію в магазині. Вона схудла, постаріла, в руках – найдешевші макарони і пачка ліків.
– Раю, – каже, – ти мене прости.
– За що саме? – спитала я.
Вона заплакала просто між полицями.
– Він не просто тебе кинув. Він просив мене мовчати. Сказав: “Якщо Рая дізнається раніше, перестане допомагати”. Я злякалась. Я думала, ще трохи, ще тиждень… А потім уже пізно було.
У мене в руках був чек і пакет з кавою. Я так стиснула той чек, що він змок від долоні. Виходить, вони обидва знали. І поки я бігала з Володею по лікарях, він уже крутив любов, а бабуся берегла не мене – їхній побут.
Я нічого їй не сказала. Просто пішла.
А ввечері він сам виліз. Стояв біля під’їзду, пом’ятий, з червоними очима, від нього тхнуло горілкою.
– Раю, вернись. Я помилився. Вона пішла. У мене нічого нема. Я все спочатку почну.
Я подивилась на нього і вперше не відчула взагалі нічого.
– Нічого в тебе нема не через неї, – сказала я. – А через тебе.
Він схопив мене за рукав:
– Не йди, чуєш?
Я різко висмикнула руку, дістала з сумки ключі, зайшла в під’їзд і вже з-за дверей кинула:
– Ще раз підійдеш – викличу поліцію.
І цього разу двері я зачинила так, що він аж замовк.
