– Софіє, відкривай. І не роби вигляд, що тебе нема, я машину під під’їздом поставила, – Аліна тарабанила в двері так, що в мене каструля на плиті підскочила.
Я ще навіть не встигла зняти фартух. Біля порога стояла велика сумка з дитячими речами від сусідки Марії, а в телефоні світилися три пропущені від Аліни і одне повідомлення: “Щоб усе було перебране. Мені мотлох не треба”.
Я відкрила. Вона влетіла в квартиру, ні “добрий день”, ні “дякую”. Одразу ногою підсунула сумку до себе і полізла всередину.
– Це що таке? – витягла кофту. – Катишки. Це не віддають, це викидають.
Я аж оніміла. Ще пів року тому вона мало не плакала, що троє дітей, грошей нема, нічого вдягти. Я віддавала речі своїх дітей, просила у колег, у сестри, у Марії з п’ятого поверху. Пакети, куртки, взуття, шапки. Все чисте, складене.
– Не подобається – не бери, – сказала я тихо.
– Та візьму, куди я дінуся, – фиркнула вона. – Вдома доноситься. І ще спитай у своїх, може, є зимові комбінезони. Тільки нормальні, не це.
Вона схопила сумку і пішла. Навіть двері за собою не прикрила. Я стояла з ложкою в руці і дивилась на брудний слід від її чобота на килимку.
Увечері сказала чоловікові:
– Артеме, ти не бачиш, що твоя сестра вже не просить, а командує?
Він знизав плечима, а потім якось дивно глянув:
– Якщо чесно, мені давно це не подобається. Вона не тільки в нас бере. У мами бере, у тітки бере, в церкві бере, ще й у благодійників. Я сам не розумію, куди воно все дівається.
Після того мене наче заклинило. Я почала згадувати все: як вона просила “тільки хороше”, як кривилася на майже нові речі, як раз при мені перевіряла кишені куртки, чи нема там дрібних грошей або серветок. Як одного разу попросила не тільки одяг, а ще дитячі ліки, бо “температура”, а потім через два дні виклала фото з кафе.
Через місяць вона подзвонила знову.
– Є щось? І давай швидко, я по дорозі.
Я вже не змовчала.
– Скажи чесно, навіщо тобі стільки? Ти мішками вивозиш. Діти не можуть стільки зносити.
На тому кінці була тиша. Потім вона засміялась.
– Ой, тільки не починай. Я що, маю ще прати те все? У мене ні машинки, ні часу. Забруднилось – викинула. Люди ще дадуть.
Мене аж пересмикнуло.
– Тобто ти просто викидаєш чуже добро?
– А тобі яка різниця? – огризнулась вона. – Ти ж не купувала. Не хочеш давати – не давай. Інші дадуть.
Я поклала слухавку, але на цьому все не закінчилось. Через тиждень до мене забігла Марина, навіть пальто не зняла.
– Я сьогодні на ринку була, – каже. – І бачила твою Аліну. Вона стоїть біля столу з дитячими речами. Куртки, комбінезони, чобітки. І кричить: “Майже нове, дешево віддам”.
У мене в руках був телефон. Я так стиснула його, що аж пальці побіліли.
– Ти точно не переплутала?
– Та яке переплутала? Вона ще пакет твій несла. Той синій, з магазину, де ти завжди купуєш.
Я не чекала ні дня. Наступного ранку поїхала на ринок. І побачила її. Мою зовицю. За розкладним столом. На вішалках висіли речі моєї доньки, куртка від Маріїного сина, шапка, яку я сама прала і складала в пакет. А збоку лежали дитячі сиропи і підгузки, які люди теж їй віддавали “на дітей”.
– Аліно, – сказала я так, що вона аж сіпнулась.
Вона спочатку зблідла, а потім одразу наїжачилась:
– І що? Це моє. Мені віддали.
Я взяла в руки рожевий комбінезон.
– Це я віддала твоїм дітям. Не тобі на базар.
– Не влаштовує – забирай, – прошипіла вона. – Думаєш, ти одна така добра? На мені пів міста тримається.
І тут підійшла ще одна жінка. Впізнала мене.
– Це ж ви Софія? Я вам через Марію два пакети передавала. А вона сказала, що дітям нема в чому ходити…
Мені вже нічого не треба було доводити. Я просто дістала телефон і при ній відкрила сімейний чат. Там були свекруха, тітки, двоюрідні, навіть хрещена Артема. Я скинула фото: стіл, ціни на картонці, Аліна за товаром.
Вона кинулась до мене:
– Прибери телефон! Ти що робиш?!
– Те, що давно треба було, – сказала я.
Вона схопила мене за рукав.
– Через тебе мені тепер ніхто нічого не дасть!
Я вирвала руку і голосно, на весь ряд, сказала:
– І правильно. Бо ти не мати в біді. Ти перекупка на чужій жалі.
Люди почали озиратися. Одна жінка поклала назад дитячі черевички. Інша спитала:
– То це гуманітарка?
Аліна щось ще кричала мені в спину, але я вже не слухала. Підійшла до столу, взяла свій синій пакет і висипала з нього її картонку з цінами просто в калюжу.
– Шукай інших дурних, – сказала я і пішла.
