— Ти могла б хоч картоплі насмажити? Цілий день у ліжку валялась! – Михайло грюкнув дверцятами холодильника так, що банка з огірками ледь не впала.
Я лежала з температурою, на тумбочці — градусник, таблетки і кружка з холодним чаєм. На кухні в раковині стояла каструля з учорашнім борщем, а в мене просто не було сил піднятися.
— То посмаж сам. І мені заодно.
А він кинув вудку в куток і як гаркне:
— А ти мені тоді нащо? Якщо я ще й сам готуватиму?
Я 30 років це слухала. Просто того дня вже було через край.
З першого дня шлюбу все було на мені. Зранку робота, ввечері магазин, сумки, вечеря, прання, діти, уроки, сорочки, підлога. Він приходив, знімав куртку, сідав до телевізора і питав:
— Що їсти?
Я пам’ятаю ті вічні дрібниці, від яких і складається життя. Його шкарпетки під диваном. Брудна чашка біля телевізора. Пакет з рибою в коридорі, від якого смерділо на всю квартиру. І вічне “Ти ж господиня, краще знаєш, де що лежить”
Удома, між іншим, я теж не сиділа. Працювала в офісі повний день. Але чомусь після роботи я мила плиту, а він “відпочивав”.
Якщо діти хворіли — я брала лікарняний. Якщо треба було купити зошити, куртку, ліки — я бігла. Він тільки гроші давав і то з таким виглядом, ніби робить подвиг.
Коли діти були малі, я ще мовчала. Думала, підростуть — стане легше. Не стало. Просто замість дитячих курток і зошитів з’явилися онуки, город, закрутки і його риболовля по вихідних.
Одного разу я спеціально нічого не зробила в суботу. Не прала, не готувала, не мила підлогу. Хотіла подивитися, чи він хоч щось помітить. До обіду він ходив по хаті, відкривав шафки, шукав чисту футболку, потім питає:
— А де мої штани?
— У кошику. Брудні.
Він образився, як дитина:
— То ти навіть попрати не могла?
Ще одна сцена була перед Новим роком. Я прийшла з роботи з двома важкими пакетами, там олія, крупа, м’ясо, мандарини. Руки відривалися. Він сидів і дивився футбол.
— Допоможи хоч розібрати.
А він не відриваючись від телевізора:
— Постав поки там, я зараз.
Ті пакети так і стояли в коридорі до ночі.
Я не раз говорила прямо:
— Михайле, я не служниця.
Він сміявся:
— Та що ти видумуєш? У всіх так.
А потім я захворіла. Температура, кашель, ломота. Лікар виписав антибіотики, чек з аптеки досі лежав у кишені халата. Я ледве дійшла додому. Думала, хоч цього разу він побачить, що мені погано.
Він прийшов з риболовлі, мокра куртка, чоботи в болоті, в руках відро і вудка. Перше, що зробив, — поліз у холодильник. Там були яйця, шматок сиру, борщ і хліб. Не порожньо. Але йому треба було, щоб гаряче стояло на плиті.
Після його слів про те, “нащо ти мені тоді”, я вже не сперечалась. Просто встала, дістала з шафи папку з документами, поклала окремо паспорт, свідоцтво на квартиру, свої довідки.
Він ще бурчав з кухні:
— Істерики мені тут не влаштовуй.
На другий день я сказала дітям, що подаю на розлучення. Думала, хоч вони зрозуміють. А вони накинулись на мене.
— Мамо, ти серйозно? Хто в такому віці думає про розлучення?
— 30 років разом прожили і нічого страшного не сталося, а зараз такий цирк влаштовуєш!
Я слухала це на своїй кухні, де все життя стояла біля плити. На столі — хліб, недопитий чай, його тарілка після сніданку, яку, звісно, ніхто не прибрав. І дорослі діти мені розказували, що я комусь щось винна.
Найбільше мене добила внучка. Вона тихо спитала:
— Бабусю, а дідусь сам не вміє собі чай зробити?
У хаті стало тихо. Бо дитина сказала те, що всі бачили, але вголос не говорили.
Увечері Михайло знову почав:
— Та куди ти підеш у свої роки? Посидиш і заспокоїшся.
Я відкрила шафу, дістала валізу і почала складати речі. Светр, ліки, зарядку, документи, нічну сорочку. Він стояв у дверях і дивився.
Я сказала:
— Тепер сам. І картоплю, і сорочки, і телевізор зі своєю рибою.
Взяла ключі, сумку і поїхала до сестри. Вона єдина мене підтримала в цьому рішення.
А він лишився на кухні сам, перед порожньою сковорідкою.
