Важко було Соломії без матері. Вона померла, коли дівчинці було 9 років. Все уже усвідомлювала. Сумувала за нею плакала. Ні бабусь, ні дідусів не мала.
Залишився тільки батько. А стосунки у них, м’яко кажучи, були нехороші. Сварились постійно.
– Замовкни! Ти взагалі тут ніхто! – гаркав батько.
За матір’ю він сумував недовго. За декілька місяців привів нову пасію додому. Марію.
Марія не ображала Соломію. Вона просто вдавала, що дівчинки не існує. Зранку та ввечері хіба їли разом. Дівчинка і не намагалась бути ближчою до мачухи. Соломія була ображена на батька. Що він ніяк її не підготував до цієї події, не попередив, не поговорив.
Відносини з батьком після смерті матері погіршились. Він все наказував їй та кричав
– Ти в моєму домі, розмовляти права я тобі не давав. Тому мовчи і роби, те що сказано – неодноразово чула дівчинка такі слова в свою сторону.
Соломія намагалась бути хорошою дочкою. Слухняною. Тому робила все, як сказав батько. І уроки вчасно робила, і підлоги завжди були вимиті, і кімната чиста. В гості до себе нікого не кликала, аби не завдати лишнього шуму і батько не злився.
Але це було нереально. Батько злився через будь-які дрібниці.
– Чому четвірка? Ти що, неук? П’ятірки повинна приносити. Мамі було б соромно за тебе – цими словами він добивав дівчинку. Вона дуже закривалась у собі.
З часом у батька з Марією народились діти. Двійня. Соломія уже настрашилась, що батько накаже за ними дивитись. А вона боялась зробити щось не так. Проте їй пощастило – Марія нікому не могла довірити своїх дітей. Сама з ними няньчилась. А от на Соломійку звалились усі хатні справи: і прибрати у всьому домі, і приготувати їси, і в магазин сходити.
Та вона не обурювалась. Робила усе.
Чим старша ставала дівчинка, тим більше отримувала агресії від батька. Чому? Вона не знала. Всі роки вона слухала лише критику та приниження. Жодного доброго слова! Вона розуміла, що тато не любить її. Якби любив, то так би не говорив!
Батько їй постійно повторював, як тільки стане повнолітня, одразу звідси поїде. Хай робить, що хоче. Нема чого, їхньою добротою користуватися.
Одного дня Соломія почула розмову батька з мачухою.
– Треба було раніше продавати цю квартиру. Вона була мала і навіть би не розуміла.. А як нам бути тепер. Її скоро вісімнадцять виповниться.. – казала Марія.
– У мене є ідея. Дочекаємося її повноліття, коли вона зможе розпоряджатись своїм майном. А тоді підсунемо їй документи. Треба зробити так, щоб вона їх підписала..
Я зрозуміла про що йде мова. Мама, ще коли була жива придбала квартиру. І оформила її на мене. Казала, так їй буде спокійніше. Купувала її за свої гроші. Тому тато на неї жодних прав немає.
Соломія перерила увесь дім і таки знайшла ті документи на квартиру. Знайшла всі квитанції, чеки.
Дівчина була розумна, вона поскладала усе назад, як було. Татові нічого про це не говорила. Залишилось лише дочекатись повноліття.
Батько сподівався, що після повноліття дочки вони роз’їдуться. Ні, він не ненавидів її. Він просто боявся, що вона дізнається правду. А так вона була б далеко від них і нічого би не запідозрила.
Так і сталося. Тільки зовсім по-іншому, ніж він собі уявляв.
Дівчина стояла у центрі кімнати з документами в руках на право власності.
– Тепер це моя квартира. А ти, тату, тут ніхто – промовила дівчинка батькові слова, які на все життя закарбувались у її серці.
– Але куди ми підемо з двома дітьми? – питала Марія перелякано
– Туди, куди хотіли відправити мене.
– Але ми платили за цю квартиру – не вгамовувалась жінка.
– Ви платили лише комунальні, якими самі ж і користувались. Не більше, не менше.
Дівчина закрила двері перед ними. Їй не було шкода батька. Хіба що дітей, бо вони не були ні в чому винні. Але по-іншому вона вчинити не могла. Вони хотіли теж зробити з нею.
Батько приходив через день. Сварився через ту квартиру. Тому Соломія вирішила продати її і купити в іншому районі. Розпочне нове життя. А то це місце приносить їй лише погані спогади!
Чи мав батько так поводитись з дочкою? Як ви гадаєте, він отримав розплату за свої слова і вчинки?
