Моя дочка Наталя одружилася, коли їй виповнилося 27 років. З дітьми вона не затягувала, тому швидко завагітніла і народила одразу двох онучок. Я була неймовірно рада.
Мені довелося переїхати на квартиру до молодят, щоб допомагати їм няньчити немовлят. Донька сама практично не справлялася. Перший час нам було комфортно разом, хоч і житло було невеликим.
Завдяки мені доньці стало набагато легше. Адже до близнят потрібно вдвічі більше сил.
Проте з часом ставлення до мене змінилося. Я почала помічати, що стаю зайвою. Донька постійно мені дорікала, а зять її підтримував.
Дівчатка виросли. Вони більше не прокидалися серед ночі, а мені не доводилося вставати їх колисати. Адже я спала з ними в одній кімнаті, а мати з батьком – в іншій. Вони не знають, що таке безсонні ночі, бо з малятами завжди поруч була я.
Усі мої старання були марними. Ні Сашко, ні Наталя не оцінили моєї турботи і самопожертви заради їхнього комфорту.
Нещодавно я стала свідком розмови зятя з дочкою. Він жалівся, що у квартирі мало місця. І це ще діти малі. А що буде, коли вони ще більше підростуть?
Натомість Наталя відказала, що не може прогнати мене на вулицю і залишити без даху над головою. Тоді Сашко підкинув ідею, що мені варто повернутися в село, де я раніше мешкала.
Таке ставлення мене дуже образило, тому я зібрала речі і пішла геть.
Мій старенький будинок в селі за цей час дуже зіпсувався. Ні міцного даху, ні хороших вікон не було. Звідусіль дуло, а зверху капало.
Не знаю, як я тепер там маю жити. Мені сумно, що зі мною так повелися. Хіба такого ставлення я заслужила після всіх добрих вчинків?
А що ви думаєте про цю ситуацію?
