– Мамо, скажи дідусеві, щоб він зараз не турбував мене. Бо незабаром прийдуть дівчата, щоб не повторилося те, що й минулого разу.
– Ніно?
– Що?
– А чого Люда закрилася в кімнаті?
– Дайте їй спокій! До неї подруги мають прийти.
– Чого?
– Будуть разом вчитися.
– Вчитися? Реготати хіба що, як коні. Знаю я їх.
– Ну навіщо ви так говорите про дітей?
– А хіба не правда?
– Мамо, він знову починає. Немає особистого кутка в цьому домі.
– Людмило, тримай себе в руках.
– Ну як я маю тримати себе в руках? Вічно він мішає мені і дурниці говорить. Навіщо ми взагалі забрали його з села?
– Що за питання такі? Він твій дідусь і батько твого батька… Любить поговорити і що з того? Потрібно поважати старших людей.
– У нього ж ще дочка є. Чому він не пішов жити до тітки Раї?
– Ну і не соромно тобі таке говорити? Хіба ти забула, як в дитинстві всюди з дідом була? І на риболовлю разом ходили і на поле. А от як зараз думка змінилася. Татка Рая сама ледве кінці з кінцями зводить. Тим паче зі своїм чоловіком, який випиває. Краще забирайся з очей моїх, бо страшно подумати, що я виховала таку безсердечну дочку. На старості літ від тебе ми точно допомоги не дочекаємося.
– Ну мамо…
– Годі. Йди.
– Вибач мені. Ти маєш рацію. Просто минулого разу, коли подруги прийшли, дідусь розповідав нам про війну і ще пісні співав…
– Ти хочеш сказати, що це все дурниці? Те, що твій дід воював і постраждав на війні теж дурниці? А те, що йому після цього всього вдалося виховати двох дітей?
– Мамо, ні годі. Ти мене не так зрозуміла. Тепер я винна.
– Ніно!
– Так, тату?
– Хтось сварився чи мені здалося?
– Подруги до Люди прийшли і я попросила, щоб вони трохи тихіше розмовляли.
– А навіщо? Нехай радіють життю, поки молоді. До речі, де Юра так довго?
– Він на роботі ще.
– Справді? Тоді чого ти стримуєш сльози? От Юрка, от негідник. Хай тільки з’явиться і я його…
– Які сльози? Це просто в око щось потрапило…
– О, Ігорю, онученьку, ходи я тобі щось розповім…
– Діду, у мене нема часу. Я спішу на тренування.
– Юрчик, синок, приїхав.
– Батьку, привіт. Як ти? Як у тебе справи? Ніно, приготуй мені якийсь перекус швидкий і з собою загорни. Ми з кумом хочемо на риболовлю з’їздити.
– Я б теж хотів…
– Тату, тобі вже не до риболовлі. Сам розумієш. От краще телевізор подивися.
Дідусь звик рано лягати і прокидатися вдосвіта. Тому ввечері, коли він вже спав, вся родина зібралася за одним столом.
Ніна задумано мовчала. Ігор сидів на руках у батька, який розказував про риболовлю. Людмила також хотіла поділитися своїми новинами.
– Ніно, а ти чому нічого не говориш? Діти, це ви маму засмутили?
– Я думаю про дідуся. Мабуть, доведеться його відвезти в село…
Юра насупився, а діти насторожено спостерігали, що буде відбуватися далі.
– Навіщо мого батька в село відвозити? І взагалі куди? Там навіть будинку немає.
– Знаю, що немає. Ви ж з Раїсою все продали і поділили гроші навпіл.
– Ну та, все для сім’ї…
– Гаразд, я ж нічого тобі і не кажу. Дай мені договорити. Вам усім відомо, що я виросла в дитячому будинку. У мене немає рідні. Свого дитинства я не пам’ятаю. У мене є лише єдиний спогад про те, як в поїзді одного разу мене годував якийсь дід. Може мій, а може чужий. Не знаю. У мене завжди було бажання створити сім’ю, тому я дуже раділа, коли зустріла Юру. Ви маєте той скарб, про який дехто може тільки бажати, але не цінуєте його.
Людмило, хіба тобі важко послухати розповіді дідуся про війну? Нема у тебе десяти хвилин на рідну людину?
Ігорю, а ти не міг поговорити з дідусем? Він з тобою все дитинство провів, коли мені терміново потрібно було вийти на роботу, щоб ми могли вижити.
Юра, а до тебе окрема розмова. Тобі варто більше часу з татом проводити і приділяти йому свою увагу. От скажи, хіба він би тобі мішав на рибалці?
Добре, що ми здорові і не потребуємо допомоги. А от дідусеві вона потрібна. Моя колега має старенький дім в селі. Сама там не живе і він пустує. Вона дозволила пожити мені там якийсь час. Я перевезу туди діда і залишуся з ним. Скільки того життя у нього залишилося…
– Мамо, що ти таке кажеш…
– Ніно…
– Я все вирішила.
– Діду, а ти справді сидів в танку на війні? Підтвердь це моїм подругам, бо вони мені не вірять…
– Діду, а розкажи мені…
– Тату, ми сьогодні на рибалку збираємося. Ти з нами? У нас там ще й гарне святкування намічається, але тільки Ніні не кажи…
А ви не забуваєте про своїх рідних?
